Європа десятиліттями жила у переконанні, що велика війна на континенті залишилася в підручниках історії. Армії модернізували техніку, проводили навчання, демонстрували нове озброєння на парадах і вважали це достатнім доказом сили.
Але у військовій справі є проста істина: армія стає армією лише тоді, коли вона воює.
І поки Україна четвертий рік поспіль перемелює «другу армію світу», перетворюючи елітні дивізії окупантів на добрива, у затишних кабінетах Будапешта продовжують грати у солдатиків. Якщо Збройні Сили України — це загартований у пеклі вовк із залізними іклами, то угорський Honvédség (офіційна назва Збройних сил Угорщини) — це розпещений мопс, який вміє лише гавкати з-за паркану Євросоюзу, сподіваючись, що господар дасть чергову порцію російського газу.
Угорщина обожнює купувати дорогу німецьку техніку. Їхні новенькі танки Leopard 2A4HU блищать так, ніби їх щодня натирають оливковою олією. Але є нюанс: танк без екіпажу з бойовим досвідом — це просто дуже дорогий пам’ятник металургії. До того ж, скільки там тих танків? 44 нових Leopard 2A7HU та ще 12 Leopard 2A4HU… Перемога з такою підготовкою гарантована. Що вже казати, якщо сама армія налічує 32 тисячі осіб, з яких сухопутних військ — 10,5 тисяч.
В той час Україна має армію у розмірі майже мільйона осіб. А це більше за чисельність населення у Люксембурзі, Чорногорії чи Ісландії. Наші танкісти вміють вести бій у напівзруйнованих містах, виживати під градом FPV-дронів і вражати цілі з закритих позицій, про які в підручниках НАТО навіть не чули. Український Т-64, заляпаний чорноземом, вартує більше, ніж увесь угорський танковий батальйон, який боїться подряпати фарбу об кущ.
Угорці дуже пишаються своїми 14-ма винищувачами JAS 39 Gripen. Це чудова кількість… для того, щоб патрулювати небо над весіллям прем’єр-міністра. У масштабах сучасної війни — це авіаційний гурток.
Українські Повітряні Сили щодня творять дива, піднімаючи в небо радянські літаки, які вже давно мали б бути в музеях, і примудряються збивати ними «суперсучасні» російські Су-34 та крилаті ракети. Угорські ж пілоти звикли літати в ідеальних умовах, де найбільша небезпека — це зграя гусей. У реальному повітряному бою проти українського досвіду угорські «Гріпени» впали б від самого лише психологічного тиску наших асів.
Раніше вже зазначалося, що кількість військових в Угорщині не більше 40 тисяч громадян, і це враховуючи резерв. І це, мабуть, найболючіша тема для Будапешту. Україна довела, що здатна мобілізувати націю, де вчорашні вчителі та айтішники стають кращими артилеристами планети. В Угорщині ж панує дух «капітуляції заздалегідь». Їхня політична еліта настільки звикла плазувати перед Кремлем, що виникає питання: чи не видадуть угорським солдатам замість автоматів одразу білі прапори?
Віктор Орбан, головний «адвокат» російської нафти в Європі, вирішив зіграти роль головнокомандувача. Його наказ посилити охорону енергооб’єктів від «загрози з боку України» — це не стратегія оборони, це діагноз.
Орбан заборонив польоти дронів і вигнав армію патрулювати підстанції. Це виглядає так, ніби він боїться, що український FPV-дрон прилетить і особисто вимкне світло в його робочому кабінеті. Поки українські дрони за 1000 км від кордону філігранно «мінусують» російські НПЗ, Орбан змушує своїх солдатів охороняти іржаві трансформатори від… повітря. Ймовірно, наступним кроком буде наказ угорським солдатам збивати комарів, якщо вони дзижчать із підозрілим українським акцентом. Армія, яка мала б готуватися до викликів НАТО, тепер працює сторожами біля парканів електростанцій.
Згадаймо 22 лютого 2022 року. Поки весь світ із жахом дивився на кордони України, Тібор Бенко, тодішній міністр оборони Угорщини, раптово погнав війська до нашого кордону. Офіційна версія: «гуманітарні місії» та «недопущення воєнізованих формувань». Що фактично означає: «Ми чекаємо, поки Київ впаде за 72 години, щоб зайти і “захистити” Закарпаття, провівши там черговий “референдум” під дулами наших парадних карабінів».
Але ж будемо відверті: якби завтра українська бригада ТРО випадково заблукала і вирішила пройтися маршем до Будапешта, угорська армія здала б столицю ще до того, як наші хлопці допили б свою каву на заправці. Весь цей угорський «мілітаризм» — це дешевий цирк, де замість левів — облізлі коти, а замість приборкувачів — політики з зайвою вагою.
Саме тому порівняння армій сьогодні виглядає інакше, ніж на папері. Бо справжню боєздатність визначають не бюджети і не кількість техніки у звітах, а досвід, адаптація і здатність вистояти у реальному бою.
Коли прем’єр Угорщини обіцяв «силову відповідь» на нафтові питання, весь світ чекав на геополітичні кроки. Але Орбан перевершив усіх: його елітний Антитерористичний центр (TEK) провів «блискучу» спецоперацію… із затримання двох інкасаторських машин «Ощадбанку». Уявіть собі рівень «загрози»: два інкасаторські авто, які легально везуть готівку та золото між Австрією та Україною. Проти них виставляють спецназ у повному екіпіруванні, ніби вони штурмують лігво міжнародного терористичного синдикату. Це, мабуть, найбільша перемога угорської армії за останні сто років. Перемогти сімох українських інкасаторів на заправці — це вам не російські танки палити. Тут потрібна справжня «мужність», особливо коли в заручниках опиняються не озброєні до зубів бійці, а цивільні працівники банку.
Порівнювати ці дві армії — це все одно що порівнювати хижака, який пройшов через сотні сутичок, з декоративною статуеткою на каміні. Угорщина може скільки завгодно блокувати допомогу Україні, але вони чудово знають: якби не ЗСУ, їхня «непереможна» армія розсипалася б за 48 годин під натиском будь-якого реального агресора. Україна сьогодні — це щит Європи, а Угорщина — це іржавий цвях у цьому щиті, який лише заважає, але нічого не важить.
Поки українські військові щодня тримають фронт проти однієї з найбільших армій світу, більшість європейських армій існують у режимі навчань і планування.
Ми за чотири роки повномасштабної війни пройшли більше бойових випробувань, ніж деякі країни Європи за десятиліття існування своїх збройних сил.
Сучасна війна безжальна до ілюзій. Вона швидко показує різницю між військовою теорією і бойовою реальністю. Українська армія опинилася у цій реальності не за власним вибором. Але саме тому вона сьогодні має досвід, який багато армій Європи лише намагаються осмислити у військових аналітичних центрах.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало таким тестом для всіх. Якщо для більшості армій країн сучасна війна досі залишається сценарієм навчань, то для української — це щоденна реальність уже понад десять років.
І найбільша іронія полягає в тому, що найцінніший військовий досвід на континенті сьогодні формується там, де триває найважча війна Європи за останні десятиліття. І цей досвід вже змінює уявлення про те, якою має бути армія XXI століття.