Що особливого можна сказати про нове, засноване 4 лютого 1970 року місто? Хіба що з’явилось воно завдяки енергетичному гіганту — Чорнобильській атомній електростанції, але в цьому плані місто Прип’ять не виключення.
Майже всі тогочасні міста совєтского союза виростали біля великих будівництв. І всі різні. Одні, від котрих жителі нашого століття відмовились. А інші, в них люди живуть й досі, але місту Прип’ять не пощастило.
Ті, хто створював його, зміг не тільки вкласти частину серця в творіння своїх рук і розуму, у них знайшлася мужність зруйнувати усталені уявлення та стереотипи.
Архітектори міста та будівельники пішли по шляху будівництва нових будинків, постійного житла, обходячи бараки, обходячи тимчасове житло. Це надало Прип’яті перевагу і люди, звісно ж, поїхали в готове, нове, сучасне місто. Проектувальники та будівельники в більшості випадків робили не так, як їм радили. Наприклад, висадили в Прип’яті великі дерева, зробили масу благоустроїв біля будинків.
Проектувальників міста переконували, що «в Україні будь-яка палка зацвіте», тож і працівники з благоустрою прислухалися до цієї поради, тому висадивши великі дерева, вони одразу створили мікрозони в мікрорайонах, наприклад, висаджуючи рябинові алеї.
Були висаджені липи, були акації на всю довжину вулиць. Це створило зовнішній вигляд міста. І перший мікрорайон, по суті, той самий перший мікрорайон, який, відповідно, був благоустроєний у першу чергу, він був дуже зеленим, найзеленішим.
Під час будівництва об’їзної дороги міста на її шляху виявився куточок, створений природою. Там і джерело, дерева, дуби, вже вирослі, сформовані верби. Проектувальниками при розробці генерального плану було визначено пролягти тут автомагістралі. Будівельники попросили групу робочого проектування розглянути можливість збереження цього живого куточка для жителів міста. Пізніше, проектувальники врахували це прохання небайдужих будівельників, тому місце було розчищене, прибране, встановлені лавочки та зроблене одним з хороших куточків для відпочинку, а дорога була зміщена в сторону.
Одним із факторів, який створив позитивні умови на створення нетипового міста, стало те, що з самого початку його проектування було поручено групі робочого проектування Інституту Гідропроект, котру відрядили безпосередньо в місто Прип’ять, де вони здійснювали розробку генерального плану міста, розробку проектної та робочої документації і авторський нагляд прямо на місці. Це поєднання трьох початків усунуло більшість неприємностей, котрі виникають в ході будівництва. Дозволило без відряджень, без дзвінків, усі питання вирішувати на місці, знаходити оптимальні рішення. І час показав, що це рішення було найправильнішим і достойне того, щоб його наслідували інші.
Багато днів підряд, на кожній оперативній нараді, група робочого проектування, не могла здійснити переміщення такого паршивого об’єкта, як пивний кіоск. Будівельники знали, що цей пивний кіоск «розтягується», від нього вже нічого не залишилося. І тоді один з членів ГРП прийняв колосальне рішення: «Колеги, а давайте розробимо шикарний пивний бар» і протягом місяця з’явилося близько сотні креслень.
На одному з місць, де проектувався черговий мікрорайон Прип’яті, було голе-голе поле і на цьому полі стояли всього п’ять-шість хороших дерев. Ну, восени, безумовно, вони особливо не вражали, але весною, коли проектувальники побачили ці дерева, це виявилися дикі груші, дуже поважного віку. І вони були дуже гарні. Тож і у проектувальників з’явилася думка, щоб просто взяти й перепроектувати мікрорайон для того, щоб ці груші зіграли свою роль десь в дитячих закладах, у школі, або інших місцях.
Скільки завгодно прикладів, коли будівельники йдуть, здавши об’єкт. А об’єкт цей височить серед розбитих самоскидами доріг, начебто піраміда в пустелі. Коли ще наступить та епоха озеленення, а поки дерева підростуть, по відкритим для всіх вітрів мікрорайонам гуляють пилові смерчі. Можна, звісно, висадити дорослі дерева, хоч це й дорого. Але це там, де дерев не було, а там, де були? Чи всюди готові заради них перепроектувати цілий район?
Ще один з цікавих моментів проектування самого міста, було будівництво плавального басейну. Справа в тому, що на таку кількість жителів (приблизно 47 тисяч осіб), в принципі, не можна було це виправдати. У той же час наявність поруч однойменної річки в честь якої й названо місто, вимагало від проектувальників подумати, щоб діти десь навчалися плавати.
Ну, значить, звернулися проектувальники до своїх колег у Києві, розглянули можливості, і, відверто кажучи, порушили загальні правила. Але колеги у Києві їх зрозуміли. Є комплекс шкіл, а об’єднуючи декілька шкіл, у одній школі може бути який-небудь плавальний басейн. У результаті вони створили базову школу з груповим плавальним басейном, яким користувалося все місто та всі школи. І варто сказати, що великий відсоток дітей у Прип’яті, особливо дітей молодшого віку, плавали краще, ніж дорослі.
Дійсно, життя ГРП, групи робочого проектування — постійна боротьба з виникаючими непередбачуваними обставинами. Але нічого, вони справлялися. Головне – хотіти, а далі, як кажуть – хто хоче, той доб’ється.
Спочатку не було будівельників на Чорнобильску АЕС. Місцеві люди приходили, в основному, механізатори. Але так як з проектувальниками приїхали три сильних будівельних бригадири, на їх основі почали створювати, навчати й механізаторів, а потім почали приходити будівельники та організовувати будівельні бригади.
Звісно, не все було гладке та рожеве в житті й будівництві міста. Та, напевно, це й неможливо, бо народження – важкий процес. Але будівельники, мабуть, були щасливіші більшості своїх колег в інших містах. Їм не треба було чекати десятиліттями, щоб дізнатися, яким же буде їх місто, коли його нарешті збудують, навколо першого кілочка. А важче всього було тоді, коли головному архітектору проекту планували селище, а він мріяв про місто. Він знав, буде саме місто. Тож задумав маленьку хитрість, виправдовуючи санітарними потребами розчистку старого заболоченого русла, підготувати фарватер для «швидкокрилих» «Ракет» і «Метеорів» (швидкохідні пасажирські річкові катери, які курсували річкою Прип’ять від річкового вокзалу міста). Він знав, що вони будуть причалювати до міського річного вокзалу, збудованого на міській набережній.
Місто молоде, і звісно ж, його менше хвилювала захворюваність, а більше – проблеми народжуваності, оскільки народжуваність у Прип’яті була дуже високою. У рік народжувалася тисяча дітей. І, звісно, це викликає тривогу й турботу про те, що необхідно, щоб діти народжувалися в чудових умовах. Станом на 1982 рік місто Прип’ять мало родильне відділення на 30 ліжкомісць, тому за клопотанням управління будівництва був збудований окремий родильний будинок на 75 ліжкомісць.
Тоді, одна з найболючіших проблем міста – місця в дитячих садках. Станом на 1981 рік місто мало 4000 дитячих місць в садках, намагалися довести до 6000 місць, щоб вирішити це питання. І варто підкреслити, що в ті часи, жодне місто такого типу, як Прип’ять, за площею, за населенням, не мав стільки дитячих місць, а для Прип’яті це все ще було проблемою.
Чорнобильска атомна була лідером серед атомних електростанцій, що будується, по всім показникам. І в першу чергу, по швидкості, з якою вонна вводила в стрій чергові свої енергоблоки. Але при цьому всьому здача в експлуатацію дитячого садка була справою честі. Встигнути з внутрішніми роботами школи в Прип’яті було так само важливо, як і встигнути з роботами на енергоблоці. Пришвидшити будівництво торгівельного центру, комбінату побутового обслуговування, ще одного басейну – все це не йшло на другий план. Це було задачею першочергової важливості, адже населення міста неперервно зростало.
Компанія «Електроенергетика» при Міністерстві енергетики на таких же споріднених підприємствах і будівництвах, як на Чорнобильській атомній, були такі, що на два роки раніше почали будівництво, але до того часу не могли вирішити проблему пусків енергоблоків. Інші йшли в паралель з Чорнобильською атомною, але теж відставали, тому що не вирішували головну проблему – соціологічну. Не вирішили, так скажемо, питання звичайного життя людей, побуту людей, щоб люди мали все, тоді б й вирішилися проблеми промислового будівництва.
Місто було велике, будівництво авральне, молодіжне. Молодь Прип’яті бажала навчатися, тому були й звернення щодо відкриття філіалу заочного «енергетичного технікуму». Доводилося вирішувати й такі питання. Іспити доводилося їздити складати в інші міста. А тепер, у зв’язку з відкриттям філіалу, люди вже не відривалися від роботи, і планувалося на майбутнє відкрити філіал інституту. Тоді Київській політехнічний інститут розглядав для себе таку можливість у Прип’яті, тому що бачив, що місто молоде, молоді багато, а молодь зобов’язана навчатися.
Середній вік містян був 26 років. Можна було прослідкувати за розвитком міста по тим проблемам, які виникали перед його жителями. У першобудівників – це вода, світло, житло. Але були збудовані та заселені перші будинки, зіграні перші весілля, і потрібні вже ясла, дитячі садки, школи. Чорнобильська атомна вже давала електроенергію. Складна технологія атомної потребує особливих знань та спеціалістів високого класу. І у невеличкого міста Прип’ять виникла нова, не менш гостра необхідність: у студентських аудиторіях. Дорослі діти – дорослі турботи, як кажуть.
Все було добре, але в Прип’яті було погано з транспортним сполученням. Людей приїжджало багато: робочі, будівельники, відряджені, Прип’ять їздила у відрядження, потім у літній час відпускники приїздили в місто, і місто їздило туди ж. Все це потрібно було налагодити сполученням якось. І ось постало питання перед жителями міста, і питання було вирішено збудованою залізничною гілкою зі станцією Янов біля міста, тож і дістатися до Києва та інших куточків України вже не було проблемою. Планувався потяг «Прип’ять-Київ», це було мрією не тільки мерії міста, а й усіх його жителів.
Головний лікар зізнавався, що медична служба міста з самого початку була готова зустріти у всеозброєнні будь-які несподіванки. Будь-які. Але от демографічного буму не очікував ніхто. Будівельників міста це застало зненацька. Зараз тепер легко говорити, що це була найприємніша несподіванка, але тоді — це стало проблемою будівельників.
Ось жили люди в Прип’яті не один рік. В інших містах люди поспішають на море, а прип’ятчани поспішали на лівий берег Прип’яті. Прекрасні пляжі, прекрасна рибалка, неймовірна річка: швидкоплинна, чиста, гриби та ягоди навкруги. Відпустки більшість проводили саме там. Ще тоді, у 80-ті роки ХХ століття населення країн, що розвиваються по образу та способу життя, незалежно від місця роботи, власних сил та знань, перетворювалося в містян. Незалежно від місця роботи прип’ятчани, схоже, активно інтегрувалися з селом.
Вже у 1980-му біля Прип’яті була свиноферма на 1200 голів, планувалося риборозведення на базі ставка-охолоджувача енергоблоків Чорнобильської АЕС. Було збудоване й немале тепличне господарство. На перших кресленнях міста цього всього й близько не було, але місто переросло в масштаби перших креслень і йому стало під силу рішення далеко не місцевих проблем.
Взагалі існує, звісно ж, декілька різних поглядів на розвиток міст. Ну, місто можна розвивати по-різному. Можна вшир, можна догори. Ось проектувальники та архітектори міста Прип’ять вважали, що його родзинкою мало бути те, щоб у ньому відчувати себе зручно, комфортно, приємно, легко, добре дихати. А це досягається тим, що кожна людина в будь-який кінець Прип’яті може пройти буквально за 15-20 хвилин. Деякі проектувальники взагалі хотіли місто без авто. Вони вважали, що це був би ідеальний випадок. І вони старалися, навіть при розширенні, робити місто компактним. Із населенням на яке вони не розраховували, в місті вже був радіус міського обслуговування всього-на-всього кілометр двісті метрів.
Багато сил, енергії та любові до своєї справи було віддано під час будівництва міста Прип’ять. Проектувальники, архітектори та будівельники заздрили його робітникам і тим, хто залишився тоді жити в цьому симпатичному місті. Вони були впевнені, що місто чекає щаслива доля, тому що все залежить від першобудівельників, але місту Прип’ять не пощастило…
