Можливо комусь здається дивним, але дійсно, відповідно до результатів археологічних розкопок, стародавніх карт і на основі цих даних складених сучасних карт ми наочно спостерігаємо, що предки білорусів, а саме – племена дреговичів і радимичів проживали разом із нами в одній державі, що окремо підкреслює наша спорідненість мов, адже хтось із нас явно помічав, як білорус розуміє українську, а українець розуміє білоруську, де росіяни, нащадки плем’я «мордва», не розуміють без перекладача жодного з нас.
Подальша доля Київської держави-Русі відома більшості, тож з Х варто повернутися до ХХ та ХХІ століть і докорінно зрозуміти, що ж сталося з Білоруссю і білорусами, диктаторський режим яких призвів до вторгнення в Україну російських нацистів з білоруської території.

Прихід до влади диктатора олександра лукашенко у липні 1994 року став для білорусів раковою пухлиною, яка у вигляді щоквартального гноєння владного силового блоку (міліції, прокуратури, комітету державної безпеки та судів) нескінченно пускає метастази в невеличку Білорусь, що вже призвело до тотальних репресій у результаті якихбілоруси, котрих всього лише в 1,5 рази більше за населення Києва та містечок поряд із ним, стали повністю поневоленими, коли навіть політичний анекдот у робочому чаті у Вайбері призводить до арешту на 15 діб зі втратою протягом цього часу 10 кілограмів ваги внаслідок побиття, голоду та клопів (випадок 2024 року).
Результат рішення лукашенко про продаж Білорусі у повну залежність та підпорядкованість росії не може не нагадувати нам про докорінно схожу ситуацію в Україні, коли вбивця та зрадник українського народу янукович продав нас із вами у залежність від росії. Так само, як і в Україні, але, на жаль, майже повністю реалізований у Білорусі російський імперіалістичний план: Білорусь не використовує білоруську мову, у цій країні заборонені жодні прояви «нелукашенківської» політичної орієнтованості, білорусам заборонено згадувати про свої справжні історичні корені та бажання нормального й вільного життя, білоруси затиснуті у лещата системи настільки, що майбутнє більшості – це робота на заводі чи колгоспі без можливості проявити себе в інших «нелукашенківських» сферах життя.
Станом на сьогодні, Білорусь не має жодних політичних течій, адже всі, хто так чи інакше міг змінити життя білорусів – мертві, у тюрмі, або вимушені були покинути свою рідну домівку в пошуках від переслідувань й тиску безпечного місця.

Особистою точкою неповернення лукашенко та його тотальноїненависті до свого народу стали в 2020 році масові протести білорусів у Мінську, Барановичах, Бересті, Бобруйську, Вітебську, Гродні, Жлобині, Могильові, Пінську, які на декілька днів рясно замайоріли ненависними для нього біло-червоно-білими прапорами та гербами вільної, не совєтської Білорусі.

Цілком зрозуміле бажання білорусів позбутися лукашенко та російського гніту, якими завдяки російському ФСБ та лукашенківському КДБ просякнуті всі сфери життя: від питань виховання дітей до виборумайбутнього місця роботи, або взагалі його відсутності.
І тут, на жаль, знову доводиться проводити паралелі з Революцією гідності, адже як і в Україні режим януковича, так само й режим лукашенко, у страху перед втратою влади, не цурався залучати для жорстокого й кровного розгону дійсно мирних демонстрацій – російські внутрішні війська, так звану «росгвардію», яка разом із лукашенківськими силовиками жорстоко калічила та вбивала білорусів, які з огляду на миролюбні особливості свого менталітету та надсильну силову машину міліції, прокуратури, КДБ і судів не змогли організувати збройний, або беззбройний (за прикладом Революції гідності) жорсткий і рішучийпротест.
Підкреслюючи ненависть лукашенко та його силовиків до білорусів і застосування росгвардії, під час протестів 2020 року 1373 білоруси булопоранено (включно з дітьми), 11 жорстоко вбито, понад 30 000 заарештовано та щонайменше 6 зникло безвісти, з них:
34-річний Олександр Тарайковський застрелений співробітником лукашенківської міліції, 25-річний Олександр Вихор померлий від теплового удару внаслідок утримання в спеку в невентильованому «автозаку», 43-річний Генадій Шутов застрелений міліцією, Микита Кривцов – знайдений повішеним у мінському парку, 41-річний Денис Кузнєцов і Роман Бондаренко забиті до смерті у слідчих ізоляторах.

24 лютого 2022 року режим лукашенко ще раз підкреслив свою паскудність, не сперечаючись дозволивши транзит російських військ територією Білорусі з метою здійснення наступальних операцій на Київ та Чернігів.
Тут варто підкреслити, що білоруси масово, а особливо – розвідувальний рух Білоруський гаюн, допомагали та допомагають Силам оборони України точно відслідковувати пересування військ зс рф і рб, а також здійснювали диверсійні дії на шляхах переміщення сил та засобів зсрф, чим показали свої справжні наміри у російсько-українській війні.
Подальші оцінки Головного управління розвідки Міністерства оборони України щодо готовності участі у війні збройних сил республіки Білорусь виявили та продовжують виявляти в рядах зс рб більше 82% потенційних «відказників» від виконання злочинних наказів про участь у війні проти українців, що відображає реальну волю білорусів, які затиснуті лещатами репресій лукашенко.
Вищезазначені факти, на відміну від масово добровільно прибуваючих росіян в Україну, показують справжнє відношення білорусів.
З метою об’єктивної оцінки післявоєнних відносин між Україною та Білоруссю я поспілкувався з моїм ровесником, 26-річним Степаном Путило – лауреатом премії Сахарова за свободу думки та засновником білоруського опозиційного ЗМІ «НЕХТА». Степана оголошено в розшук МВС росії, а у 2023 році суд у Мінську заочно засудив його до 20 років колонії.

Він каже, в чому і я його підтримую, що відносини між Україною та Білоруссю у післявоєнний час – ключові для стабільності та розвитку в регіоні.
«Безумоўна, адносіны паміж Украінай і Беларуссю ў пасляваенны час – гэта адзін з ключоў да стабільнасці і развіцця ў рэгіёне»
Степан підкреслює, що на відмінність від росіян, білоруси не залишились осторонь від безпосередньої допомоги Україні та роблять це масово, особливо підкреслюючи дійсно існуючий та воюючий у складі Збройних Сил України Полк імені Кастсуся Каліновського, який складається з білорусів.
«Сёння беларусы ўжо паказалі, што гатовы дапамагаць Украіне. Напрыклад, тысячы людзей аказваюць інфармацыйную падтрымку, даносяць праўду пра вайну праз незалежныя медыя і сацсеткі (у тым ліку NEXTA). Палк Каліноўскага – гэта не проста сімвал, а рэальная ваенная дапамога, бо гэтыя людзі змагаюцца за свабоду Украіны і, адначасова, за вольную Беларусь. Многія беларусы робяць фінансавыя данаты на гуманітарную дапамогу і падтрымку ўкраінскай арміі. Гэта пацвярджае, што, нягледзячы на рэжым у Беларусі, у нас ёсць народ, які выбірае бок справядлівасці.»
Він як білорус зауважує, що його нація по своїй сутності – мирний народ, що він, як і я зазначає, стало на перешкоді для більш рішучих протестів у 2020 році, але тим не менш, дуже велика кількість білорусів допомагає Україні.
«Беларусы па сваёй сутнасці мірны народ (гэта таксама было перашкодай для больш рашучых пратэстаў у 2020 г.). Большасць людзей у Беларусі не падтрымлівае вайну і жадае жыць у свабодзе, згодзе і добрасуседстве. Нават цяпер шмат хто з беларусаў дапамагае ўкраінцам – праз валанцёрства і іншым шляхам.»
Щодо можливих ідей післявоєнного партнерства України та Білорусі Степан вбачає наступне: він підтримує надання білоруського сільского господарства, транспортних шляхів і промисловості для післявоєнного відновлення України.
«У пасляваенны час Беларусь можа стаць лагістычным партнёрам для аднаўлення Украіны. Напрыклад, праз беларускую інфраструктуру можна аднаўляць пастаўкі ў рэгіён. Беларуская прамысловасць, асабліва ў сельскай гаспадарцы і харчовай сферы, магла б удзельнічаць у сумесных праектах па аднаўленні рэгіёнаў, якія пацярпелі ад вайны.»
Однією з проблем післявоєнних відносин України та Білорусі він вважає знищені режимом лукашенко соціальні та культурні зв’язки між українцями та білорусами, які вже зараз потребують відновлення,
а особливо – дій – у знищенні стереотипів про те, що білоруси не зробили нічого для зупинки російських військ, а також про відсутність їх активності у допомозі Україні.
Степан зазначає, що навіть зараз українські школи та навчальні заклади приймають білорусів, які були вимушені покинути Батьківщину інаголошує, що спільні культурні, освітні та мистецькі проекти з білорусами – ключ до руйнації стереотипів і порятунку його рідної Білорусі від лукашенківського та російського гніту.
«Сацыяльныя і культурныя сувязі – яшчэ адзін важны кірунак. Напрыклад, ужо цяпер украінскія школы і адукацыйныя ўстановыпрымаюць беларусаў, якія былі вымушаны пакінуць радзіму. Гэтаяінтэграцыя можа стаць асновай для будучых адукацыйных прагрампаміж краінамі. Таксама магчыма стварэнне культурных праектаў, напрыклад, фестываляў або абменаў паміж творцамі, якія дапамогуцьзблізіць народы.»
Підсумовуючи викладене мною у статті скажу, що на відміну від росіян, білоруси й справді, дійсно та щиро бажають повалення режиму лукашенко та налагодження добросусідських відносин з Україною й готові віддати ледь не останнє для післявоєнної відбудови України.
Вірю, що російсько-українська війна завершиться на користь України та ми зможемо допомогти білорусам у звільненні з кайданів. Адже білорусам без нас, у міру своєї малої кількості та надмірно розбудованої над ними репресивної машини, як бачимо, зробити це вкрай важко.