Тиждень тому країни Європейського Союзу затвердили створення спільного оборонного бюджету на суму 150 мільярдів євро. Не чуваний розмах оборонної ініціативи країн Європи, які останні 15-20 років більше коштів витрачали на соціальні та культурні проєкти.
Це дивує, адже останні десятиліття Європейський Союз будував свою економічну політику на баченні, що велика війна на Європейському континенті просто неможлива. Візія будувалася на вірі та впевненості у справедливий і влаштовуючий всіх поділ зон впливу після Другої світової війни, а також покладання на вибудувану за майже 40 років безпекову архітектуру НАТО + ЗС США. Та й у просто моральному баченні Європі здавалося неможливою збройна агресія до сусідів з якими ти (рф) торгуєш і до яких їздиш відпочивати. І додаткова впевненість, що у разі появи російських танків у країнах Європи — США беззаперечно прийдуть і захистять від них своїх європейських партнерів та союзників.
Але сьогодні всі вищезазначені сталі формули стали під сумнів. Звичний світовий порядок зруйновано, а на Європейському континенті все ж таки повним розмахом йде повномасштабна велика війна, котру Росія не планує закінчувати, а заокеанські «партнери» вже й не так сильно горять бажанням повною мірою брати участь у «загальноєвропейських розбірках».
При цьому поширення війни на інші частини Європи, наприклад, країни Балтії, виглядає цілком логічним і прогнозованим, беззаперечно враховуючи дії, які Росія виконує на Балтійському напрямку, а значить, Європі потрібно бути готовими зіткнутися з Росією у збройному протистоянні.
Ініціатива нового оборонного фонду Європи була озвучена ще на початку цього року, у так званій, «Білій книзі» — це документ у якому європейські країни оцінюють обстановку всередині Союзу та навколо себе і розробляють план, як жити далі.
White Paper for European Defence – Readiness 2030 — багатообіцяюча назва документу «Готовність 2030». Основний меседж – Європі пора вийти з-під крила США та стати самостійною, в першу чергу — у військовій сфері, головна мета – переозброєння Європи з урахуванням нового бойового досвіду, створення міцної бази для оборонної промисловості, щоб на випадок нових російських наступальних ініціатив – бути до них готовими, а для цього, звісно ж, потрібні немалі інвестиції.
Ось тут і згадується новий оборонний фонд на суму 150 мільярдів євро. Схема роботи його проста: країни-члени Європейського союзу будуть брати в кредит гроші у Брюсселя і витрачати їх на закупівлю озброєння, при чому купляти їх потрібно буде пріоритетно у компаній, що знаходяться у Європейському Союзі, щоб гроші залишалися всередині Союзу, а якщо комусь знадобиться щось неєвропейське — змотивувати субпідрядників на переміщення виробництва в Європу. Тут варто зазначити, що деякі можливості є і для сусідніх країн. Наприклад, кредити можна витратити на виробництво та закупівлі й озброєння, яке виготовлено в Україні.
Але, станом на сьогодні, у Європейському Союзі є багато проблем із обороноздатністю: у ЄС, як у Союзу, нема й не було спільного оборонного бюджету. Так, країни, але виокремлено, у щось вкладалися, фінансуючи власні армії. Хтось навіть розвивав власний оборонно-промисловий комплекс. Наприклад, Франція. Вона реанімувала великий оборонний завод із виробництва боєприпасів, який у 2021 році був на грані закриття, а зараз виробництво запущене на повну потужність.
А в Угорщині Rheinmetall анонсував відкриття заводу, який з 2027 року буде виготовляти більше одного мільйону снарядів на рік, але загального оборонного проєкту Європи так і не склалося, тому що для захисту регіону, начебто, існує НАТО. І лише ось зараз, на четвертий рік великої війни на континенті, до європейських країн стало доходити, що щось тут не так.
Новий оборонний фонд, без бюрократичних процедур, має замістити загальний бюджет Європейського Союзу, адже взяти в борг у всіх держав одночасно простіше та легше, ніж витрясти від кожної її долю військових витрат окремо. Фонд якраз і візьме в борг у фінансових ринків, а потім роздасть у вигляді пільгових кредитів країнам Європейського Союзу та декільком сусідам: Україні, Молдові та іншим. А ось ці країни вже витратять гроші на спільні закупівлі озброєння, на посилення логістики та інфраструктури, а ще на те, щоб зменшити залежність від США та інших зовнішніх постачальників.
Мета та цілі звучать логічно та виправдано, але їх реалізації заважають протиріччя між країнами ЄС. Наприклад, судячи з багатьох факторів, ймовірно, що в проєкті візьме участь Турція, чому б ні? Турція – давній партнер по НАТО, асоційований член ЄС та й взагалі ця країна стояла в джерелах заснування Ради Європи, але у Турції територіальна суперечка з Грецією та Кіпром. У мирний час, конфлікт майже вже й не тлів, здавалося, що взаємні претензії зійдуть нанівець, але тепер вже Греція та Кіпр вважають, що якось не далекоглядно допомагати Турції розвивати її оборонну сферу.
При чому протиріччя виникають навіть не тільки між країнами, у яких є територіальні претензії один до одного, а й між тими, у кого проста різниця потреб: хтось хоче озброєння для безпеки, хтось — для інвестицій з метою зростання економіки, а хтось – щоб відчепилися з питанням війни та оборонної сфери. Чим далі від Росії — тим, звісно ж, більша потреба «відчепіться з війною та оборонкою». Наприклад, країни Балтії та Фінляндія: Росія у них безпосередньо поряд. Навіть у спокійніші часи ці країни «не розслаблялися». Латвія, Литва, Естонія та Польща цілеспрямовано йшли в НАТО, щоб отримати хоч якісь захист і гарантії, а вступив – не сачкували, прагнули виконувати план розходів на оборону. У НАТО є правило: витрачати 2% внутрішнього валового продукту. Після анексії Криму країни Балтії цим правилом не нехтували, а з початком повномасштабного вторгнення рф в Україну — ці витрати ще й збільшили.
Від системи загальної європейської безпеки ці країни хочуть приблизно одного — закупити найкраще, найефективніше озброєння та побільше. Наприклад, американські системи ППО «Patriot», або винищувачі F-35. Зовсім інша справа — Франція: війна війною, а про інвестиції в економіку забувати не треба. І ось Макрон пропонує не віддавати гроші «на сторону», а переходити на європейські аналоги: замінити американські «Patriot» на французькі «SAMP-T», а F-35 – на «Rafale». А ще є країни по типу Нідерландів, або Італії, які не хочуть зростання колективного боргу на оборону, а для деяких така риторика взагалі занадто агресивна.
І дійсно, перешкоди на шляху до єдиного оборонного бюджету Європи одними тільки дипломатією та бюрократією не обмежуються: Європейський Союз відстає від США і Китаю й з точки зору технологій, у тому числі космічних. При цьому, у наші часи, космос — не дорога іграшка, а важлива частина структури безпеки. Космос — це супутники, а значить, розвідка, зв’язок і навігація. Ця сфера розвивається неймовірно швидко: 10 років тому на орбіті нашої з вами планети було трохи більше 1000 супутників, а сьогодні — вже майже 9000, а до 2030 року прогнозують — 60 000, а у кого є супутники — у того є влада. Система «Starlink», яка належить Ілону Маску, спочатку дали Україні перевагу, а потім зробили її вразливою перед тиском з боку США та Європа вразлива не менше.
Проблеми стосуються не тільки космосу, Європа виснажила власні запаси боєприпасів, постачаючи їх в Україну, а поповнити все швидко неможливо. Оборонна промисловість в ЄС сепарована. Довгий час вважалося, що все необхідне можна закупити в США, навіть комплектуючі з яких все вироблялося в Європі — теж закуплялося в США. З іншого боку, в Європі, залишалися острівці протекціонізму, де заохочувалось власне, домашнє виробництво озброєння, але захищені від конкуренції ці підприємства виробляли озброєння гіршої якості і ще важливий недолік європейського озброєння — проблема зі стандартизацією. Тут достатньо одного прикладу: у Європі виробляється 12 видів танків, а в США — 1 – Abrams. Один, щоб не розпилювати ресурси. Та й виробили цих танків втричі більше, ніж найпопулярнішого в Європі — Leopard.
Щоб виправити всі ці проблеми потрібні технології та масштабні інвестиції, тому що космічна галузь, стандартизація, власне виробництво озброєння, виявилось, що все це — стратегічні фактори, як це й є насправді. Без них безпечної Європи не вийде.
Вже зрозуміло, що створити власну систему безпеку Європі без США буде важко. Це, у першу чергу, відповідає запиту європейських виборців: соціологічні опитування підтверджують, що більша частина європейського населення вважає, що саме Європа самостійно мусять нести відповідальність за свою безпеку. Якими би чудовими союзником не були США, Європа для США — не пріоритет. По-друге, це — відповідь на ризики ситуації, що склалася. Просто під європейськими кордонами вже четвертий рік йде велика війна та Росії може набриднути зточувати армію серед селищ і невеликих міст України, а тоді рф може спробувати дійти до Вільнюса, або Риги. Європі просто вже необхідно бути готовою до розвитку саме таких подій.
У будь-якому випадку, всі вже визнають, що ситуація не нормальна, коли за безпеку цілого континенту відповідає країна з іншого континенту в якості «жесту доброї волі». Так, колись такий стан справ склався з огляду на певні складені обставини. Структура НАТО сформувалася, коли Європа виходила з ряду світових війн, у всіх були один до одного серйозні претензії, навіть ворожість. Хтось мав знизити взаємну напругу та зробити це з-за океану виявилося простіше, ніж із сусідніх країн Європи. Окрім того, у Альянсу був сильний ворог — «совєтскій союз», котрий приборкав під себе майже весь Схід Європи та навіть частину Німеччини. Фактично тоді, Німеччина, наполовину опинившись під впливом «СССР», захищала собою інші європейькі держави. Але, звісно ж, ситуація й близько не була такою, як склалася у нас із вами. Коли ми зараз безпосередньо захищаємо Європейський континент.
Європейські країни стараються допомагати, у тому числі, тому що це в їх інтересах, але в 50-60х роках мало хто міг уявити Німеччину-країною захисником і допустити надання їй військової допомоги проти «СССР». І США довелося й надалі тримати військове угрупування в Європі та цим гарантувати Європі безпеку. Деякий час такий стан справ сприймався європейцями тимчасовим і не нормальним, а от американці звикли. У 1998 році прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер і президент Франції Жак Ширак підняли питання про те, що Європі варто мати власну систему безпеки, а держсекретар США Мадлен Олбрайт люто це заперечувала.
У 2017 році розмови в Європі у дусі «а не перестати б нам закуповувати озброєння в США» розізлили попередню адміністрацію Трампа. Але тепер все інакше. Війна змусила Європу визнати небезпку залежного становища та США перестали нав’язувати своє заступництво. Європа вимушена компенсувати та наздоганяти неуважність до власної безпеки та з цієї точки зору жодні зусилля не здаються занадто сильними, але чи встигне Європа зробити це до тих пір, поки не прийде проблема?