Книга «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію» є унікальною збіркою особистих свідчень очевидців, які пережили російську окупацію. Вона містить 25 історій мешканців різних регіонів України, зокрема Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини та Чернігівщини, які охоплюють події від 2014 до 2022 року.
Ці розповіді відображають реальний досвід життя під окупацією, перебування під обстрілами, втрати близьких, евакуацію та навіть страждання тварин. Очевидці самостійно записували свої спогади, роблячи їх не лише історичним документом, а й способом переосмислення та рефлексії.
Презентація книги відбулася 12 лютого у Києві в закладі «Характерники». Цей заклад тісно пов’язаний з Бердянськом і створений для підтримки та популяризації його культури, історії та людей. Власник закладу і всі його працівники родом з Бердянська. Вони мали на меті створити хаб, де люди можуть знайти один одного та відчути частинку домівки незважаючи на всі складні обставини в яких зараз перебуває їхнє рідне місто.
На презентації нам вдалося поспілкуватися з 4-ма авторами книги, кожен з них розповів нам свою мотивацію, приховані сенси і мету.
Тетяна Черепанова авторка родом з Бердянська розповідає, що вирішила написати свою історію, щоб показати, що Бердянськ не чекав на Росію. Для неї це було зовсім не складно, це була необхідність — як спосіб рефлексії та донесення правди:
«Я вирішила писати цю історію одразу коли натрапила на допис, хтось із друзів мені скинув, допис про те, що Східноукраїнський центр громадських ініціатив збирає історії людей, які були в окупації і це можуть бути історії від звичайних цивільних людей, які хочуть поділитися своєю історією. Мені було дуже важливо сказати, що Бердянськ не чекав на Росію, показати свої спогади про те, як ми переживали це як просто цивільні люди. Я не шукала в собі сили, я в цілому і до цього писала проукраїнські пости коли знаходилась і в окупації, і одразу як виїхала. Писала пост який зібрав великий резонанс, про те, що Бердянську потрібна Україна. Мені просто хотілося, щоб моя історія мала якийсь оформлений вид, мені самій було важливо сказати про те, що сталося з нами, можливо це як рефлексія і трошечки психотерапія була, навіть для мене. Це не було складно, це було потрібно».
Журналіст із багаторічним досвідом, Олександр Пилипенко, який, до речі, також родом з Бердянська сприйняв участь у створенні книги як можливість упорядкувати власні спогади та структурувати пережите:
«По-перше, я останні 8 років займаюсь журналістикою, тобто писати для мене це звична справа. По-друге, захотілося в такому форматі порефлексувати, пригадати, трошки упорядкувати, структурувати свій досвід. По-третє, це можливість залишити цю історію на папері. В цифровому варіанті і відео я вже багато де розповідав це, а на папері — це можливість, ще й у форматі книги. Складніше ніж в інтернеті матеріал зробити, тому звісно усе це в купі і склалося, тому я вирішив доєднатися».
Наталія Гуран, яка родом з Бучі, у своєму оповіданні акцентує увагу на нестачі нормальності під час окупації. Її історія не про активний спротив, а про життя звичайних людей у нелюдських умовах. Особливу увагу вона приділила долі тварин, адже ця тема може бути зрозумілою навіть тим, хто мало знайомий з Україною:
«В мене загалом оповідання про брак нормальності. Тобто не про якийсь супротив, якісь такі серйозні справи, а про таких звичайних цивільних людей, які потрапили в такі жахливі умови, от власне про це моє оповідання. Воно більше про тварин, але люди там також є. Оскільки ми писали більше на західну аудиторію орієнтуючись, то я писала про речі, які можуть бути близькими для тих людей, які не знають наприклад про Україну, про українців, у них теж там є свої домашні улюбленці. Писати було важко, бо довелось ще раз це все пережити. Основна мотивація, це те, що для чогось ми залишились живі, ну то мусимо свідчити. Те що треба пояснювати людям і у нас, і за кордоном, що окупація це жахливо і так не має бути. Що це не просто там типу на адміністрації перевішали прапор, це повністю перевертає все твоє життя, воно його ламає насправді».
Наступний автор з Луганську, це Іван Залогін, історія якого розкриває дві головні теми — втрату дому та тоталітарність окупаційного режиму. Він прагнув показати українцям і міжнародній спільноті, чому для нього та інших жителів окупованих територій важливо відстоювати свою землю. У тексті є приховані сенси, які не одразу впадають в очі:
«Моєю основною мотивацією було показати людям в Україні і за кордоном чому ми не погоджуємося з окупацією, чому для нас важливо відстоювати свої території, чому ми любимо свій дім загалом, там де ми народились. Стосовно прихованих сенсів, то у моєму творі можна побачити дві чітких лінії, це про дім, про відчуття дому, про відчуття дому який забрали. Це про тоталітарність системи, яка виникла в окупованому Луганську. Але там є те чого не побачить жодна людина, яка його читає, це підліток, який сидить в кімнаті і думає про те, що відбувається навколо, чому воно відбувається і намагається зрозуміти і власне всі ці думки вони вилиті в цей текст».
Збірка була створена за підтримки Східноукраїнського центру громадських ініціатив. Його керівник, Володимир Щербаченко, пояснює, що історії писали самі люди — організація лише допомогла їх зібрати. З 2014 року центр займається документуванням воєнних злочинів, тому мав контакти з багатьма очевидцями, які були готові поділитися своїм досвідом:
«Я не збирав історії, історії писали самі люди. Ми збирали людей, людей нам не дуже складно було шукати. Адже з 2014 року ми займаємося документуванням злочинів і тим самим знали багатьох людей кого це заторкнуло і багато людей, яким було що розповісти. Ми зібрали людей, які хотіли розповісти про те, що вони пережили і потім провели для них два тренінги, які проводила письменниця і майстер художнього слова і вона допомагала людям все виносити і описувати. А потім вже йшла редакторська робота, все це звести в книжку, скомпонувати, видати, презентувати».
Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію — це не просто збірка свідчень, а важливий історичний документ, що дає змогу зрозуміти справжню природу російської окупації. Кожна історія – це голос людини, яка пережила страх, втратила дім чи близьких, але продовжує боротися за правду. Книга допомагає усвідомити, чому життя під окупацією для українців є неприйнятним і чому вони продовжують боротьбу за свободу. Попри те, що книга орієнтована на західну аудиторію, вона важлива і для українських читачів, адже допомагає осмислити власний досвід війни, зберігає свідчення очевидців та формує колективну пам’ять. Вона дає можливість побачити окупацію очима людей, які її пережили, і відчути важливість боротьби за незалежність.