12 лютого в Києві відбулась презентація книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», яку видала громадська організація «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». Книга є унікальною збіркою особистих свідчень очевидців, які пережили російську окупацію. Вона містить 25 історій мешканців з 9 областей України, зокрема Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини та Чернігівщини, які охоплюють події від 2014 до 2022 року.
Книга містить історії різних людей, різних за віком, за статусом, за видом занять, але всі ці історії мають одну спільну мету — показати світу, чому українці не погоджуються жити під владою Росії. Я прочитала цю книгу і вважаю, що вона є надзвичайно важливою для розуміння реальності російської окупації та боротьби українців за свободу.
Про книгу
Спочатку книга була націлена виключно на західну аудиторію й мала бути написана англійською мовою, але згодом автори зрозуміли, що й самі українці, яким пощастило жити в відносно безпечних регіонах не зовсім розуміють, як це жити в окупації й часто не висловлюють достатньо співчуття і солідарності до жителів східних регіонів.
Ще однією причиною чому книга все таки написана українською мовою є збереження нашої ідентичності як нації, адже Росія століттями намагається відібрати у нас все: наші території, нашу історію, нашу символіку, нашу мову. Тому важливо, аби такі книги, як «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію» випускалися саме мовою оригіналу, аби фіксувати злочини РФ з першоджерел.
Керівник Східноукраїнського центру громадських ініціатив — Володимир Щербаченко з 2014 року займається документуванням воєнних злочинів, грубих порушень прав людини, що стали наслідком російської агресії.
«Я не збирав історії, історії писали самі люди. Ми збирали людей. Людей нам не дуже складно було шукати. Адже з 2014 року ми займаємося документуванням злочинів і тим самим знали багатьох людей кого це заторкнуло і багато людей, яким було що розповісти», — розповів Володимир на презентації книги.
Історії описані у цій книзі написані безпосередньо очевидцями, які знайшли у собі сили прожити жахи війни ще раз, аби поділитись своїми трагічними історіями, своїми втратами, своїми переживаннями з читачами. Безумовно це був складний шлях для кожного з авторів, але висвітливши ці історії, вони зробили значний внесок в документацію російських злочинів. Тому завдяки ним, завдяки ще сотням українців, яким довелось пережити жахливі речі, які не побоялись говорити про це, війна в Україні стала однією з найбільш задокументованих в історії людства.
Дизайн книги досить мінімалістичний, однією картинкою, на якій можна побачити всього лиш 2 ключових елементи: дім та руку, ілюстраторка Богдана Руденко передала весь сенс російської окупації. Дім символізує спокій, мирне життя, а рука — окупаційна російська влада, яка «не стукала у двері», яка просто увірвалася в наші домівки та знищила там все. Натомість на зворотному боці книги ми бачимо будинки, будинки, що відновилися, або ж будинки, що встоялм, кожен побачить свої приховані сенси. Як би Росія не намагалася знищити нас як націю, знищити нашу країну, стерти її з лиця Землі. У неї не вдається цього зробити, адже в душі кожного українця живе непохитна воля до свободи та любов до Батьківщини.
Автори та те, що вони пережили
Коли війна приходить у твоє життя, вона змінює все. Так сталося і з Наталією Гуран, яка пережила російську окупацію. Раніше у Наталії була мрія, жити в будинку з газоном, плеткими трояндами, котами і собакою, так само називався і найбільший у світі літак Мрія, спалений росіянами недалеко від Бучі, в місті, в якому проживала Наталія.
Історія жінки одна з небагатьох в книзі, яка охоплює не лише подробиці переживань людей, а розповідає про тварин, яким війна дається не менш простіше ніж нам. Війна застала Наталію вдома, після приходу росіян її ворота були вибиті танком, двір був потрощеним та пограбованим. «Я більше не люблю свою «Мрію», вона більше не моя» написала жінка.
«В мене загалом оповідання про брак нормальності. Тобто не про якийсь супротив, якісь такі серйозні справи, а про таких звичайних цивільних людей, які потрапили в такі жахливі умови, от власне про це моє оповідання. Воно більше про тварин, але люди там також є. Оскільки ми писали більше на західну аудиторію орієнтуючись, то я писала про речі, які можуть бути близькими для тих людей, які не знають наприклад про Україну, про українців, у них теж там є свої домашні улюбленці. Писати було важко, бо довелось ще раз це все пережити. Основна мотивація, це те, що для чогось ми залишились живі, ну то мусимо свідчити. Те що треба пояснювати людям і у нас, і за кордоном, що окупація це жахливо і так не має бути. Що це не просто там типу на адміністрації перевішали прапор, це повністю перевертає все твоє життя, воно його ламає насправді», — розповіла нам Наталія на презентації.
Тамара Комлик не планувала ставати героєм книги, але війна сама написала для неї цю історію. Тамара родом з Запорізької області, з міста Василівка, вона працювала вчителькою української мови, пізніше начальницею відділу освіти, культури, молоді та спорту Василівської міської ради. Після початку повномасштабного вторгнення та захоплення міста Тамара ще два з половиною місяці залишалась в місті для того аби забезпечувати евакуацію цивільного населення та організовувати допомогу постраждалим біженцям.
«Час перебування в окупації відміряється для мене паспортами, валізами, автомобілями, пиріжками з капустою. А ще кілометрами, конкретно — 15 кілометрами Дороги життя. Це відстань між двома блокпостами — російським і українським — Василівкою і селом Камʼянське… цей блокпост — місце приниження тих, хто живе на своїй землі і говорить своєю мовою». Тамара неодноразово могла покинути окуповану територію, проте вона обрала залишатись в окупації, адже вона розуміла, що потрібна там, потрібна місту, її наповнювала впевненість в людях які її оточували, тому вона продовжувала боротись і допомагати людям.
Особисті враження
Читаючи цю книгу хочеться неодноразово зупинитися і відкласти її. Адже коли ти розумієш, які жахи переживає твій народ, які страшні злочини коїть країна агресор тебе переповнюють емоції відчаю. Просто не вкладається в голові, як в 21-му столітті, в цивілізованому світі, в центрі Європи, можуть відбуватися просто звіринські злочини і Росія досі не несе покарань за свої нелюдські вчинки.
Але попри весь негатив, хочеться продовжити читати, хочеться зрозуміти як люди проживали це, хочеться запамʼятати кожну історію, щоб говорити про них всьому світу. Читаючи мене переповнювали і позитивні емоції, я відчувала гордість читаючи цю книгу. Гордість за людей, за їхню силу, за те, що як би їх не ламали, вони знаходили в собі силу боротись, заради себе, заради майбунього.
У цих 25-и історіях є ще декілька речей, які обʼєднують їх всіх.
- Перше — це про силу, яку я вже описала, силу в єдності, адже набагто легше проживати горе, коли поруч є той, хто підставить тобі плече. З приходом війни наш народ згуртувався як ніколи. Навіть в окупації люди виходили на мітинги, бо вони знали, що вони не самі, їх сотні, а то і тисячі. Маючи обмежені запаси люди віддавали все тим, хто насправді того потребував.
- Друге — коли людям все ж вдавалось потрапити на підконтрольні Україні території, у них була можливість будувати нове майбутнє, вони не забували свій дім, вони досі мріють повернутися додому, можливо це абстрактне поняття, бо більшості їхніх будинків вже давно немає, але відчуття дому залишається незмінним.
- І останнє — це про дрібнички. Особливі дрібнички, які ми можливо не цінуємо в буденному житті, але як тільки ми їх втрачаємо ми починаємо цінувати. В цих 25-и історіях згадується не одна така дрібничка, в когось це улюблена чашка, в когось плед, а в когось кофтинка, здавалось би банальна річ, яку легко купити, але моменти, спогади, які повʼязані з цими речами, не купиш ні за які гроші.
Книга «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію» — це не просто збірка спогадів, а важливий історичний документ, що дає голос тим, хто пережив жахіття війни. Вона дозволяє побачити війну очима цивільних, зрозуміти, що таке життя в окупації, і чому українці продовжують боротися за свою свободу.
Ця книга стане важливою для всіх, хто хоче глибше усвідомити реальність війни — від українців, які не стикалися з окупацією особисто, до іноземних читачів, що прагнуть зрозуміти українську боротьбу. Вона також є цінним матеріалом для істориків, журналістів, правозахисників, оскільки фіксує злочини окупантів з першоджерел.
Поширення таких книг — це не просто проінформованість, це акт пам’яті, солідарності та боротьби за справедливість. Адже, поки зберігаються ці історії, поки про них знають і говорять, ми не дозволимо агресору стерти правду.
З приходом війни, ми почали більше помічати в нашому інфопросторі українську культуру, чи то книги, чи то фільми, чи музика. Я вважаю, що всі матеріали, які документують перебіг війни, обовʼязкові для споживання в першу чергу українцями. Адже ми повинні знати свою історію, можливо комусь і пощастило не потрапити в центр подій, але знати про це ми повинні. Як ми можемо розповідати світу про ці жахи і не знати їх? Ми повинні в першу чергу памʼятати. Памʼятати для себе, для майбутніх поколінь, заради тих, хто поклав своє життя, аби ми з вами жили в вільній країні, ми повинні говорити, говорити про те, які злочини чинить російська окупаційна армія. Для того, аби світ розумів, що окупація — це не просто зміна прапору на адміністрації, це зміна всього твого життя, це те що ламає і знайти в собі сили аби жити, аби говорити про це, це про мужність — це подвиг.