Максим Іващенко — захисник України, вірний чоловік та люблячий батько, родом з Запорізької області, Бердянського району. Після п’яти місяців життя в окупації разом із дружиною Олександрою та маленькою донькою Аріною, якій на момент окупації було всього лиш рік, виїхав до Дніпра. Але спокійне життя не було для нього варіантом — він добровільно пішов на службу, промовивши слова: «Хто, якщо не я, буде вас захищати?»

У складі 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура» Максим брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. Згодом перевівся у 3-тю окрему штурмову бригаду, продовжуючи боротьбу за незалежність України.

Попри війну, кожна можливість зустрітися з родиною була для нього безцінною. Дружина й донька їздили до нього по містах, розуміючи, що їхня підтримка є найважливішою.
«За першої нагоди, ми завжди намагались зустрічатись, так з донькою ми їздили до тата по містам, адже розуміли що наша підтримка йому потрібна як ніколи. Декілька днів разом це був як ковток свіжого повітря. Розлучались завжди зі сльозами на очах, розуміючи що наступна зустріч буде не зрозуміло коли і взагалі може не настати», — розповідає Олександра.
Остання розмова з Максимом відбулася 13 лютого 2024 року, коли він вийшов на завдання під час боїв за Авдіївку. Того дня він написав: «Я вас дуже кохаю, не знаю, що буде далі».
«Постійно моніторили мапу, намагались заспокоювати себе…майже не спала, бо боялась пропустити дзвінок від чоловіка, відчувала що має трапитись щось погане, та відкидала це, посилаючись на те, що це погані думки», — пригадує дружина Максима.
Вранці 15 лютого стало відомо, що один з його побратимів важко поранений, інший зник безвісти, а про самого Максима нічого не було відомо.
«З того ж моменту почала писати всім знайомим з бригади, командирам, сподіваючись на те, що вони скажуть що з коханим все добре, але цього не трапилось. Один з побратимів повідомив що він рахується безвісти зниклим, того моменту рухнуло все життя. Самим складним було повідомити рідним коханого такі новини, особливо матері, бо вона проживала в іншому місті, а по телефону таке говорити не можна», — розповідає дружина Максима.
Згодом його офіційно визнали зниклим безвісти. Майже 10 місяців тиші… 4 грудня 2024 року мати Максима Тетяна Володимирівна впізнала його на фото в пошукових групах. Виявилося, що його утримують у Грозному, Чеченська Республіка. З’явилися фото та відео, де Кадиров особисто розмовляє з Максимом, пропонуючи йому залишитися в Чечні, адже він «схожий на чеченця». Але відповідь Максима була чіткою: «Українець я».

Разом із Максимом у чеченському полоні перебувають понад 140 військовослужбовців, серед них і п’ятеро його побратимів, які потрапили в полон під час боїв за Авдіївку. Деякі з них перебувають у неволі вже понад два роки, багато хто потребує термінових операцій та медичної допомоги. Останній обмін із Чечнею відбувся ще в червні 2023 року, після чого не було повернуто жодного українського військовополоненого.
Рідні Максима та інших полонених не припиняють боротьбу за їхнє звільнення. Вони беруть участь у мирних акціях, звертаються до органів влади, щоб привернути увагу до цієї трагедії. На Максима вдома чекає донечка, яка щодня питає: «Коли приїде татко?»

Ця історія — не лише про одного воїна. Вона про незламність українських захисників, які навіть у полоні залишаються вірними своїй Батьківщині. Вона про любов, силу духу і боротьбу за кожне життя. Ми не маємо права забувати. Ми маємо боротися, щоб кожен герой повернувся додому.