Про Євгенія Громадського
Євгеній «Гром» Громадський — майор, військовослужбовець Збройних сил України. Учасник російсько-української війни. Військовий, який розпочав свій шлях у війні проти Росії у 2022 році на Харківщині, коли був курсантом Національної академії Національної гвардії України. У березні 2022-го «Гром» командував взводом військ, які стримували російську колону на окружній дорозі Харкова. Євгеній — син полковника Олега Громадського, який теж воював на Харківщині, але загинув у бою проти росіян у лютому 2022-го. За ефективне виконання завдань, зокрема — на Харківщині, Євгеній був відзначений найвищою державною нагородою Герой України. На момент вручення нагороди «Гром» став наймолодшим Героєм в історії України (2022).
Головне з інтервʼю:
У перший же день війни Євген вступив до лав ЗСУ, це було сміливе рішення, зважаючи на те, що на момент початку повномасштабного вторгнення йому було лише 21.
«В 17 я вступив до лав Національної гвардії України служити, а в 21 я вже отримав звання Героя України», — розповідає Євгеній.
Як відомо Гром став представником сьомого покоління військових у своїй родині, що на це повпливало? Виховання чи все ж таки свідомий вибір?
«Загально можна сказати і так, те що я бачив який батько, батькові розповіді, розповіді дідуся, прадідуся воно мене трошечки заінтригувало, мені захотілося повʼязати себе з цим, але на початок цього всього повпливали мабуть оці серіали, фільми про війну, про Чечню, про Афган…тоді дитячий максималізм і я такий “вау, круто, я тоже так хочу” і потім вже ключову таку роль, що я хочу стати військовим зіграли скоріш за все Майдан, революція Гідності, АТО і оці події, що відбувалися в АТО. Якраз вони дуже сильно зіграли, тоді підвищилось моє національно-патріотичне виховання, тобто я уже свідомо пішов вивчати оці всі події. Конкретно вивчати, що відбувається там зараз в АТО і мені ставало цікаво», — пригадує Євгеній
Батько Євгенія, Олег Громадський, був полковником ЗСУ та активним громадським діячем. Під час Революції Гідності брав участь у Харківському Євромайдані.
У 2014 році приєднався до ЗСУ, командував 16-м мотопіхотним батальйоном «Полтава» (2015–2017), обіймав посаду старшого офіцера в Об’єднано-оперативному штабі ЗСУ.
У 2021 році заснував «Штаб оборони Харківщини». Загинув 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення. Його життя стало прикладом для багатьох, зокрема й для сина, який поділився з нами спогадами про батька:
«Я дивився на батька от якраз це зіграло такий великий приклад. Дивлячись на батька з 2014 по 2017 рік, як до нього відносяться військовослужбовці, що йому пишуть люди. Наскільки вони всі його дуже сильно підтримують і як до нього відносяться, як до батька, умовно. Я такий “блін, круто”. І навіть коли він звільнився у 2019 році до нього почали приїжджати його бійці в гості, коли проїздом їдуть, просто телефонувати питати як справи, писали дякую вам за те що виховали. І вже коли от батько загинув я зустрічав людей, котрих батько виховував будучи командиром батальйону і я бачу наскільки. І люди кажуть: “батька твого випадково не Олег Вʼячеславович звати? Він у нас був першим комбатом він такий крутий, дякую”. І це приємно чути вже пройшло стільки років з моменту його звільнення умовно з військової служби і на жаль загибелі. І це відіграло також ключову роль в моїй цілі стати військовим».
За свою військову службу Євген вже пройшов чималий шлях, але для того аби це пройти треба мати сильний дух, Гром поділився з нами тим, що ж допомагає воїнам триматись в такі непрості часи:
«Піднімають дуже сильно реально твої бойові побратими. Ви живете разом, ви стаєте одною сімʼєю. За місяць-два часу коли ви безпосередньо разом то все один про одного знаєте, знаєте хто чим дихає, знаєте що від чого очікувати і ви дійсно стаєте братами, не по крові, а по духу, по військовій справі».
Євгеній розповів, що навіть у найнапруженіші моменти, коли вони з побратимами вирушають на бойові завдання, у повітрі завжди відчувається особлива атмосфера. Здавалося б, війна — це суцільний страх, напруга й небезпека, але всупереч цьому серед воїнів лунає сміх, жарти, легкі розмови. Це не просто спосіб підняти настрій, а важливий психологічний механізм, який допомагає витримати випробування.
«Це захисна реакція. Я особисто такої думки, навіщо сумувати, коли у нас і так дуже багато поганих новин і є з чого посумувати, давайте шукати прикол якийсь, тягнути прикол з усього. Жити на позитиві. І буде настрій якось легше це все усвідомлювати у житті, чим кожен день депресія, депресія, депресія і так вистачає її», — пояснює він.
Євгеній вступив до Збройних Сил України у 21 рік, і вже в перший день повномасштабного вторгнення Росії відчув, що таке справжній страх. Він згадує момент, коли все почалося:
«Ранок 24-го лютого коли масовані обстріли по всій території України і нам по військовій частині починає прилітати. Я встаю і в мене тремтять коліна і я іду і вони тремтять, зібрався і так все усвідомлення цього всього типу почалося».
На початку повномасштабного вторгнення українці згуртувалися, як ніколи раніше. Відчуття єдності, допомога армії, волонтерський рух — усе це стало невід’ємною частиною боротьби за свободу. Люди масово донатили на дрони, бронежилети, авто, плели сітки, готували їжу для військових, писали листи підтримки. Це була війна, яка здавалася близькою, зрозумілою, а головне — такою, що матиме швидке завершення.
Проте з часом суспільство змінилося. Війна затягнулася, вона стала частиною щоденної рутини. Багато хто втомився, з’явилося розчарування, хтось почав менше стежити за фронтовими новинами, рідше донатити. Проте війна не зупинилася, вона триває, незалежно від настроїв у тилу. Євгеній ділиться своїми спостереженнями про те, як змінилася підтримка цивільних за ці роки:
«Звісно є контраст. Є усвідомлення що багато цивільних вже заморилися від війни. Тому що воно вже перетікає в таку стадію усвідомлення, що війна ще буде продовжуватися довгий рік, це неминуче. Вона всерівно продовжиться, щоб ми не робили вона всерівно продовжуєтсья і це впливає на їхню мотивацію».