Тиша окупації: що відомо про дітей на тимчасово окупованих територіях

Розпочалося літо та канікули, що традиційно символізують свободу й безтурботність для дітей. Але чи справді всі діти можуть відчути цю свободу? За оцінками правозахисних організацій станом на травень 2025 року 1,6 мільйона дітей перебувають на тимчасово окупованих територіях України, 19 546 українських дітей були депортовані або примусово переміщені до Росії з початку повномасштабного вторгнення. Чи мають вони безтурботне дитинство, якісне навчання та свободу? Свободу жити в своїй країні, свободу обирати своє майбутнє, свободу розмовляти українською мовою? Безперечно ні.

Діти роками перебувають під тиском окупаційної влади Росії, вони змушені навчатися в російських школах, поглинати пропаганду та перманентно жити в страху. Ми розповімо вам декілька реальних історій окупації, аби показати, що змушені проживати наші діти, як вони отримують освіту та яким насправді є їхнє «безтурботне дитинство». Імена героїв будуть змінені в цілях безпеки.

«Я боялася сусідів, я боялася відкритих вікон, я боялася відкритих дверей, я боялась, що мене хтось чує» 

Цю історію нам розповіла Софія, яка була змушена прожити в окупованому Бердянську 1,5 роки. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення їй було всього 16 років, попри всі жахи їй одній з небагатьох вдалось утриматись від російської освіти, закінчити українську школу та вступити до університету. Вона розповіла нам свою власну історію та історії своїх ровесників, яким довелось піти в російську школу, яка до приходу окупантів була українсько.

Коли Софія перебувала на ТОТ всі її друзі та знайомі дуже швидко виїхали, адже з кожним місяцем було все важче і важче виїжджати. Дуже багато родин з дітьми почали виїжджати якраз перед навчальним роком. Взимку 2022-2023 року виїзд фактично став неможливим через Василівку, Запорізька область, тому потрібно було робити крюк через Крим, або Росію, їхати через країни Європи, або через Білорусь і кордон Сумської області, тоді це ще було можливим, згодом проїзд закрили через активні бойові дії.

Як батьків мотивували віддати в школу дітей — батіг та пряник. По-перше, грошова допомога — 2000 рублів кожен місяць, у випадку, якщо дитина ходить в школу. При цьому не ходити в школу будучи дитиною на окупованій території було «наказуємо» і за це була адміністративна відповідальність. Як мінімум батькам погрожували позбавленням батьківських прав і в будь-якому випадку дітей насильно відправляли в ці школи. Батьки Софії хотіли податися на грошову допомогу і віддати її до російської школи.

«Їм вдалося все таки оформити цю допомогу, але після цього я заховала документи, тому їм не вдалося подати їх в російську школу», — розповідає Софія.

«Я памʼятаю історії своїх знайомих, коли діти не ходили в російську школу, вони просто там гуляли на вулиці і до них могли підійти російські солдати і запитувати про навчання, якщо дізнавались, що ти ніде не вчишся то були питання до батьків: “Чому ваша дитина не вчиться?”».

Вчитись в українській школі було незаконно. Де-юре не заборонялося, де-факто, якщо дізнавались, що ти вчишся в українській школі, то знову ж таки були проблеми і у дитини, і у батьків, зокрема у батьків, бо їх дійсно могли позбавити батьківських прав. Вчителі які пішли на співпрацю і працювали в окупованих школах почали піднімали старі бази і влаштовували допити батькам.

«В мене такої ситуації не було, я провчилася рік дистанційно, але це була дуже сильна психологічна напруга, дійшло до того, що я майже не виходила з кімнати. Я боялася сусідів, я боялася відкритих вікон, я боялася відкритих дверей, я боялась, що мене хтось чує, чує, що я говорю українською, бо це були дистанційні онлайн заняття, тобто мені треба було відповідати на уроках. Я дуже боялася, що це якось спливе, тому в якийсь момент я просто перестала виходити з дому».

«Зараз мені здається неможливим, що я прожила рік в дуже маленькому місті, при цьому я виходила з дому дуже рідко, але я виходила і виходила у місто, тому в будь якому випадку хтось мене та бачив, але щось мене вберегло і ніхто не настукав».

Софія змогла уникнути російської школи, тому що заховала документи, вона була категорично проти навчання в російській школі, тому вчинила бунт і її підлітковий максималізм допоміг їй навчатися в українській школі і надалі. Дуже багато знайомих Софії, які залишились безпосередньо в окупованому Бердянську, пішли в ці школи. Невідомо чи це батьки спокусилися на гроші, чи їм було страшно, чи до них приходили в змушували. Бо такі ситуації були непоодинокими. Софія тісно спілкувалася з однією дівчинкою Мариною, з якою у них були спільні погляди на життя, проте батьки Марини без її згоди віддали дитину в російську школу.

«Коли ти дитина, від тебе нічого не залежить. Батьки можуть робити що завгодно, адже вони батьки».

Софія говорила з викладачками і вони розповідали, що батьки звертались до цих керівників і казали: «Ми йдемо в російські школи, бо до нас додому прийшли озброєнні військові і сказали чого ваша дитина не відвідує школу», тому вони і віддали дітей в школу, вибачаючись, що до українських занять вони не будуть долучатися. Більшість дітей, які вчилися в цих російських школах, продовжували вчитись в українських, просто дистанційно, через сервіси GoogleClass.

З розповідей Марини, спочатку навчатися в школах було страшно, тому що школи фактично закриті від світу. На території школи були присутні російські військові, які патрулювали, були ніби як охоронці. До дітей вони не підходили, але були присутні, тим самим чинили вже достатній такий тиск на дитину. Менших дітей батьки приводили до території школи, де за парканом їх забирав представник викладацького складу разом з військовим або ж охоронцем. Батьків не пускали навіть на територію школи і аргументували це безпековими ризиками. 

Щопонеділка у дітей проводилась виховна година, але називалась вона «урок патріотизму», де дітям вмикали гімн Росії і вони мали обговорювати теми типу: “Як ми любимо цю країну/вони нас врятували” і т. д. В класі Марини були вже більш старші діти, тому викладачі не хотіли це вмикати, бо розуміли, що діти не хочуть це слухати, тому вони домовилися, що на цій виховній годині вони будуть просто обговорювати ситуацію в класі. Ситуація з молодшою школою може бути набагато гірше, бо як мінімум ці діти ще не мали якоїсь сформованої позиції. Чим менша дитина, тим простіше на неї впливати.

Викладачів в школах не вистачало, бо мало людей пішло на співпрацю. Більшість викладацького складу була завезена або з Луганської, Донецької областей та Криму, або з Росії. Дітей в школах так само було набагато менше, якщо раніше у школі була паралель 3-4 класи А, Б, В, Г, то з приходом окупації був один клас, який ледве зібрався. Дітей активно використовували в пропаганді, якщо це молодші класи, то фото, різні виставки.

В якийсь момент Марині, з якою дружила Софія, з якою вони обидві обговорювали плани виїзду і мріяли виїхати, почало подобатися там. Їй почало подобатися, що це очне навчання, хоча по-суті їх не навчали, вони більше розважалися. Було дуже багато різних ініціатив, покликаних саме обʼєднати клас і ось це «згуртування класу» було дуже розвинуте. Зрозуміло, що це була одночасно і пропаганда. Їм пропонували поїздки, до прикладу, найуспішнішим поїхати в Росію, дітям які найкраще вчилися пропонували поїздки в освітній табір на тиждень.  Врешті-решт Марина вступила в Ростовський університет і тепер зустрічається з хлопцем росіянином. Фактично всі, окрім однієї людини з цього класу, вступили в російські університети. 

«На той момент, я навчаючись в українській школі, після неї, після випуску дистанційно вступила в український університет і виїхала. Ця дівчинка з якою ми разом мріяли про виїзд, вона в Ростовському університеті з хлопцем росіянином, ну тобто говорячи про те, як освіта впливає, мені здається це дуже показово».

«Хлопчика 9 класу забрали “на підвал” і дуже доступно пояснили, чому не можна навчатися в українському закладі освіти»

Своєю історією життя в окупації з нами поділилася вчителька української мови та літератури з Херсона Віра. Вона розповіла нам, в якому емоційному стані перебувають діти від самого початку повномасштабного вторгнення, як здійснюється освіта на тимчасово окупованих територіях України та яким чином росіянам вдається переконувати батьків віддати дітей в російські школи.

«Це страшенний спогад, про який тяжко говорити і досі. На момент 5-ї ранку 24 лютого 2022 року ми навіть і не уявляли, що насправді чекає усіх. Був страх, відчай, несприйняття. А найжахливіше — це стан дітей. Коли дивилася на них і розуміла, що я навіть і пояснити не можу, що відбувається. Коли пролунали перші вибухи занадто близько біля нас, побігли до сусідів у підвал, бо в нашому стояла вода по коліна. І от страшні крики молодших дітей і сусідських, і моєї про те, що вони бояться спускатися, досі стискають серце. Ось тоді почалися великі зміни у світосприйнятті дітей», — пригадує Віра.

Відтоді і почалися ночі в укриттях, і в звичайних домашніх підвалах або шкільному. Два тижні всі намагалися зрозуміти і прийняти той факт, що вони вже в тилу, але тилу ворога. А це тижні без продуктів, без хліба.

«А потім булка чорненького раз в три дні на сім’ю, незважаючи на те, скільки членів сім’ї. І діти це сприймали як належить. Вони не капризували, не просили смачненького. Вони просто все розуміли». 

І ось з таких моментів складалося життя. Зрозуміло, що сприйняти і прийняти все це було неможливо. Але якось треба було виживати. Саме виживати. Ну і, звісно, діти взагалі відмовлялися сприймати цю ситуацію. В них було своє ставлення.

«Тобто однозначна ненависть, ніякого толерантного ставлення до РФ. Пам’ятаю моменти, коли військові РФ возили пакети із продуктами і намагалися вручити саме дітям. Мабуть, хотіли дружби з ними. Але діти мали тверду позицію. Відмовлялися. Але не всі. Це залежало, звісно, від особистого ставлення. А ще це світогляд дорослих. Бо, на жаль, стикнулися з певною кількістю зрадників».

Школа, у якій працювала Віра, функціонувала дистанційно. Це було тяжко. Діти не виходили на уроки, тому що боялися. Були перевірки. Перевертали все. Наполягали все видаляти. Тоді були перші випадки, коли людей забирали «на підвал». Але це ще було більш-менш таке, що можна витримати. А далі прийшов серпень і наполегливість Росії, щоб відкрити школу за законодавством РФ стала занадто сильною. Багато батьків на той час просто масово виїжджали сім’ями, бо розуміли, що не зможуть сприймати все це. А дітей просто змусять ходити до тої ненависної школи.

«Пам’ятаю, як із болем і сльозами на очах віддавала батькам особові справи дітей, як відраховувала дітей з нашої гімназії. І прекрасно розуміла, що моїх чекатиме те саме».

Виїхало дуже багато, але багато й залишилося. Причини різні. Одні просто підтримували РФ, інші не могли і не хотіли залишати рідні домівки. Ситуацій багато. Та найстрашніше, що таки знайшлися ті, хто погодився відкрити школу РФ, яка вже з жовтня 2022 року почала функціонувати. Проте учні пішли навчатися в ті українські заклади, які змогли дистанційно організувати навчання. Більшість батьків не стали пускати дітей в їх школу, пояснювали це безпековими ситуаціями і таке інше. Але все ж знайшлися “недоколеги”, які почали писати доноси, що учні не ходять до школи РФ, а навчаються в дистанційних школах онлайн.

«Звісно, це викликало цілковите обурення тієї влади. Спочатку вони їх заманювали грошима. Тобто дитина йде в школу, а сім’ї надають певну суму коштів. Знаходилися такі, що вели дітей до школи. Ну а тих, хто був найстійкішим, почали залякувати, що відберуть дітей. Звісно, морально, а потім і фізично пригнічували так, що в людей не було іншого виходу, як вести дітей до школи. Все складніше давалися моменти виїзду, бо це стало, по-перше, дуже небезпечно, а по-друге, неймовірно дорого. І ТАК ЖИТТЯ ДІТЕЙ В ОКУПАЦІЇ СТАЛО ПРОСТО НЕСТЕРПНИМ».

Зранку діти були змушені ходити до школи РФ, а в другій половині дня виходити онлайн в українські заклади, або хоча б виконувати завдання вчителів. Так продовжується вже три роки. Батьків настільки пригнічують і морально, і «забирають на підвал», що не всі витримують і просто йдуть з українських закладів. Для вчителів українських шкіл це боляче, але такі дії цілком зрозумілі.

«Я пам’ятаю вислови дітей, коли вони заходили до нас на урок і просто до сліз раділи, що чують рідну мову, бачать рідні обличчя. Це так щемливо і боляче водночас. Бо не такого життя ми хотіли своїм дітям!!!!».

Віра знає різні історії дітей, які постраждали через свою позицію. В минулому навчальному році хлопчика 9 класу забрали «на підвал дуже доступно пояснили», чому не можна навчатися в українському закладі освіти. Дитина після того на зв’язок так і не виходила. Мама однозначно сказала Вірі, що її син не ходитиме на уроки і навіть виконувати завдання не буде. Страшно уявити навіть масштаби того «виховання», яке він отримав.

 

З розповідей дітей відомо, що там проводиться масштабна пропагандистська робота щодо виховання справжніх патріотів РФ. Їх змусили вивчити гімн. Дітей змусили вступити в юнармію (але є й такі, які це роблять із задоволенням). Їх возили в табір в Мордовію. Там також отримували певні «знання», як треба ставитися до РФ.

«І це та маленька частинка того, що ми знаємо, як ламають світогляд дітей, як вливають їм, що України там більше ніколи не буде, що навчання в українських закладах — це злочин, який прирівнюють до зради». 

«Батьки знаходять різні способи, щоб діти таки отримували знання з наших закладів, щоб мали певний зв’язок з Україною. Ми чесно безмежно вдячні їм за це. Адже важливо, щоб діти мали впевненість, що РФ там не назавжди, що Україна поверне своє. Щоб вони знали, що всі їх страхи, їх нестерпні муки були недарма».

«Зараз там немає нічого про Україну. Взагалі нуль, ні слова, ні історії, ні мови, нічого взагалі немає, ніякої символіки, нічого…»

Для багатьох українців, що опинилися під тимчасовою окупацією, евакуація стала не лише порятунком, а вимушеним та болючим рішенням  залишити своїх близьких, які з різних причин змушені зоставатися на захоплених територіях. Наша наступна героїня Олена змогла виїхати із Запорізької області, однак її родина, зокрема 14-річна молодша сестра Альбіна, досі живе під постійним тиском окупаційної влади. Освіта, яка мала б бути джерелом розвитку, перетворилася на інструмент пропаганди — без української мови, без української історії, без права на ідентичність.

Те що залишилось на окупованих територія, це тільки дистанційне навчання і все. Альбіна не навчається повноцінно, їй надсилають контрольні роботи, які їй робить або мама, або Олена. Альбіна навчається зараз в тій же школі, що і раніше, але є одне але — вона вся російська. Там інші вчителі і все інше. Перший рік війни, коли розпочалась окупація, окупанти почали змінювати все в школах, проте у них навіть був такий предмет як Історія України. Всі інші предмети були російською мовою, російська історія і т. д.

«Зараз там немає нічого про Україну. Взагалі нуль, ні слова, ні історії, ні мови, нічого взагалі немає, ніякої символіки, нічого…є лише дистанційне навчання, хтось дійсно навчається, хтось закинув, хтось як сестра просто виконує контрольні завдання. Про що говорити, які школи? Якщо навіть на вулиці не можна згадувати нічого українського. Ходять військові і якщо вони не дай Бог щось почують то починається допит, перевірка телефонів. Вони можуть просто йти по вулиці і перевірити твій телефон, тому взагалі нічого українського не має бути», — розповіла нам Олена.

Незаконна депортація та перевиховання українських дітей

За оцінками правозахисних організацій, на тимчасово окупованих територіях залишається близько 1,6 млн дітей. Росія ж заявила про те, що вивезла щонайменше 744 тисячі українських дітей на свою територію, здебільшого з батьками. Але ані підтвердити цю інформацію, ані спростувати не можливо, бо РФ не надає інформацію Україні, й міжнародним організаціям.

2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової через вчиненні ними воєнні злочини, пов’язані з депортацією українських дітей до РФ. Після видачі ордерів МКС на арешт Путіна та Львової-Бєлової, РФ повністю припинила будь-яке публічне інформування щодо депортованих українських дітей.

За інформацією Європейського Парламенту, кількість незаконно депортованих у Росію українських дітей з 2014 року може сягати від 16 до 300 тисяч. Росія і надалі продовжує вивозити дітей з ТОТ, тому підвести точні розрахунки дуже складно.

Дітей розміщують у місцевих дитячих будинках, готують до усиновлення. Дехто з дітей, особливо старші, віком від 15 до 17 років, потрапляють у так звані реабілітаційні табори. 

У 2023 році запрацювала коаліція  Bring Kids Back UA, яка має мету посилити зусилля України щодо повернення дітей, а також для посилення міжнародного тиску на Росію та розробки ефективних механізмів репатріації та реінтеграції дітей, в коаліцію входить 41 країна, включно з Україною. Станом на сьогодні зусиллями коаліції 1324 дитини вдалося повернути до України. 

Російська пропаганда завжди мала неймовірну силу, ми спостерігаємо це роками. Історії людей, що повертаються з полону, історії людей, що повертаються або перебувають на ТОТ мають багато схожого, ключове — це тиск. Їхнє завдання переконати людину, що України не існує. Запевнити її в тому, що її дому більше немає. Коли окупанти розуміють, що їхні фальшиві історії не працюють, вони починають застосовувати силу, змусивши людей боятись. Адже керувати людиною, яка постійно перебуває в страху набагато простіше, так само з батьками, яких змусили відправити дітей в російські школи, погрожуючи, що заберуть найцінніше — дітей. 

Дітей росіяни використовують не лише для залякування їхніх батьків, вони намагаються перевиховати їх під свою систему. Для того, аби навіть після завершення війни, на територіях, що перебували під тимчасовою окупацією був відсоток людей, що підтримують російську пропаганду. Вони чудово розуміють, що впливати на старше покоління складніше, тому вони намагаються контролювати свідомість дітей, викорінюючи будь-яку приналежність до України.

Про це свідчать слова Мирослави Харченко, юристки благодійного фонду Save Ukraine, який займається поверненням депортованих дітей:

«З того, що ми чуємо від дітей, які повертаються, хлопчиків – від самого дитинства, з 5-ГО класу готують до армії. Дівчатка повинні сидіти вдома і народжувати дітей, бажано хлопчиків, звісно, які потім підуть служити в російську армію і чинити заворушення і збройні конфлікти на інших територіях, які надалі Путін захоче захопити. Він розглядає наших українських дітей, на жаль, як інструмент досягнення своїх майбутніх імперіалістичних цілей. Ну і, звісно, це робиться для того, це всім очевидно, щоб знищити українську націю, українську національність, щоб стерти Україну як націю з лиця землі. Але ми не дамо».

Для того, аби прояснити злочини Росії з юридичної точки зору, зокрема — процес повернення українських дітей, вивезених до Російської Федерації, ми поспілкувалися з юристкою Регіонального центру прав людини Катериною Рашевською.

Регіональний центр прав людини кваліфікує депортацію та примусове переміщення українських дітей як такі, що можуть одночасно становити воєнний злочин, злочин проти людяності та геноцид:

«Дії РФ щодо вивезення українських дітей з окупованих територій розглядаються як незаконна депортація та примусове переміщення, що є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевських конвенцій і статті 8 Римського статуту.

Діти, як захищена категорія цивільного населення, не можуть бути переміщені без належних правових підстав, вичерпання альтернатив переміщення та без добровільної згоди їхніх законних представників. При цьому примус тлумачиться досить широко, охоплюючи атмосферу страху й несвободи, використання та погрози використання сили, маніпуляції, введення в оману, зловживання владою. Створення Росією гуманітарної кризи та обстріли евакуаційних коридорів не виправдовують депортацію і примусове переміщення українських дітей, а подальші дії, спрямовані на те, аби залишити їх під власним контролем назавжди, лише підтверджують злочинний характер вивезення.

Депортація та примусове переміщення дітей, вчинені в умовах широкомасштабного та систематичного нападу на цивільне населення, мають  визнаватися також як злочин проти людяності відповідно до статті 7 Римського статуту. РФ діяла як держава, що реалізує сплановану політику щодо розлучення українських дітей із родинами та Батьківщиною, нав’язування їм власного громадянства, “перевиховання” в російських патріотів та індоктринації, що свідчить про задоволення критерію систематичності. Той факт, що, щонайменше, 19 546 дітей були депортовані або примусово переміщені з,  ймовірно, 7 областей України, а також з АР Крим та міста Севастополь, свідчать на користь того, що такі дії були широкомасштабними.

Якщо буде доведено спеціальний намір російських агентів знищити частково або повністю українську національну групу, примусове переміщення та передача дітей до російської національної групи — відповідно до статті 6 (е) Римського статуту — може бути кваліфікована як геноцид.

Ознаками геноцидального умислу вважаються нав’язування російського громадянства, усиновлення, політична індоктринація, заборона української ідентичності, системне “перевиховання” і мілітаризація українських дітей», — пояснила нам Катерина. 

Попри те, що юридичний інструментарій України задля ефективного захисту дітей на ТОТ є обмеженим у зв’язку з самим фактом окупації, відмовою РФ його визнавати, а також допускати на ТОТ українських представників та незалежні моніторингові місії і міжнародні організації, на нашій державі продовжує лежати низка зобов’язань, про які нам розповіла Катерина:

«По-перше, мова йде про вжиття всіх можливих заходів, аби деокупувати території та/або якнайшвидше повернути українських дітей під контроль України в інший спосіб, наприклад сприяючи функціонуванню гуманітарних коридорів, підтримуючи діяльність тих НУО та органів влади, які допомагають дітям з окупації вступати у заклади вищої освіти на підконтрольній території тощо.

По-друге, в будь-якій угоді з РФ має міститися гуманітарний аспект, який в тому числі повинен стосуватися становища цивільного населення в окупації. Мова йде про врегулювання питання доступу до української освіти онлайн, зупинення практики нав’язування російського громадянства та створення механізму виходу з нього, забезпечення безперешкодного збереження національної та культурної ідентичності українських дітей на ТОТ тощо. Вочевидь, Росія пручатиметься виконанню таких зобов’язань, але Україна та наші партнери повинні продовжувати наполягати.

По-третє, слід продовжувати звертатися щодо порушень прав українських дітей у міжнародні судові та квазісудові інстанції, продовжувати кримінальні провадження щодо злочинів, які ворог вчиняє на ТОТ проти маленьких українців, посилювати санкційний і дипломатичний тиск. Росії має стати “дорого” в усіх сенсах “привласнювати” українських дітей». 

Росія системно створює юридичні, адміністративні та бюрократичні бар’єри для унеможливлення або максимального ускладнення процесу повернення незаконно депортованих українських дітей. Катерина розповіла нам детальніше суть цих перешкод та механізми маніпуляцій, до яких вдається держава-агресор: 

«Процес повернення українських дітей наскрізь пронизаний перешкодами, які створила РФ, в тому числі внісши зміни до власного законодавства, яке вона протиправно поширила на окуповані території та/або застосовує щодо маленьких українців, нав’язавши їм власне громадянство. Навіть за відомостями російської сторони, процес повернення потребує від 1 до 3 місяців, що є явно невиправданою затримкою. Для вирішення питання щодо повернення дитини Росія вимагає надати їй персональні дані та відомості про заявника (законного представника дитини – батьків, інших родичів, опікунів/піклувальників), а також про ймовірне місце перебування самої дитини на підконтрольній РФ території. Останню вимогу не завжди можна задовольнити, оскільки росіяни зумисно розсіяли українських дітей в, щонайменше, 57 регіонах РФ. Таким чином, тягар щодо пошуку дітей повністю покладається на Україну в той час, як представники апарату Уповноваженої при Президентові РФ з прав дитини обирають, кого повертати, а кого ні з посиланням на “відсутність” інформації про дитину у вказаному місці.

Крім того, одним із етапів повернення, озвучених самими російськими агентами, є “узгодження позиції і переліку документів з компетентними органами суб’єкта РФ”. Це означає, що єдиний порядок щодо повернення депортованих і примусово переміщених українських дітей у Росії відсутній, що є проявом дискримінаційного поводження і порушення права дитини на репатріацію в державу походження. Крім того, не існує як такого єдиного і вичерпного переліку документів, який вважався би необхідним для вирішення питання повернення, що створює простір для маніпуляції і зловживань з боку РФ.

Зазвичай, російська сторона вимагає надання вичерпних відомостей щодо родини, в яку будуть повернуті “статусні” українські діти. Це, зокрема:

• рішення про призначення законного представника або ж довідку про те, що батьки не позбавлені їхніх прав на дитину;
• характеристика законного представника;
• акт обстеження житлово-побутових умов;
• довідка від нарколога, що підтверджує відсутність наркотичної або алкогольної залежності в законного представника тощо.

Особливо важко повертати сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, адже росіяни час від часу маніпулюють тим, що Сімейним кодексом РФ заборонена передача дітей, російських громадян (а РФ нав’язала українським дітям власне громадянство), громадянам України, адже в нашій державі дозволено змінити стать шляхом медичного втручання».

Один із найболючіших викликів, з яким стикаються українські родини — це пошук шляхів для повернення депортованих дітей. Багато батьків і опікунів, втративши зв’язок із дитиною, намагаються знайти юридичні інструменти для її повернення. Виникає питання — чи можуть вони самостійно звертатися до міжнародних інстанцій?

«Найбільш ефективним буде звернення не в міжнародні, а в національні інстанції, зокрема Національну поліцію, Офіс Уповноваженого ВРУ з прав людини, Національне інформаційне бюро, які зможуть не лише зафіксувати факт примусового вивезення дитини, але й ініціювати процес її повернення та кримінальне переслідування осіб, винних у вчиненні злочину.

При цьому низка міжнародних організацій сьогодні вже співпрацює зі згаданими органами влади, аби сприяти досягненню зазначених цілей, зокрема Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародна комісія зі зниклих безвісти, Міжнародна коаліція за повернення українських дітей, Міжнародний кримінальний суд», — пояснює Катерина Рашевська.

Повернення кожної дитини – це величезна спецоперація, на шляху якої стоять все ті самі бар’єри, створені РФ, які згадувалися раніше. Проте існують варіанти повернення дітей через держав-посередниць, які можуть хоча б мінімально гарантувати безпеку.

«Ймовірно, сьогодні, найбільш “гарантованим” є повернення через держав-посередниць – Катар, Ватикан, ПАР, адже прагнучи, зокрема, уникнути відповідальності, Росія позірно демонструє свою готовність возз’єднувати розлучені нею ж українські родини. Натомість, навіть у такому форматі, РФ вдається до численних маніпуляцій і затягування процесу», — зазначає юристка.

Усі історії, викладені в матеріалі, свідчать про те, що Росія веде не лише збройну агресію проти України, а й масштабну війну проти української ідентичності. Одним із її найцинічніших проявів є спроба цілеспрямовано викорінити зв’язок українських дітей з рідною країною  шляхом примусового переміщення, нав’язування російської мови, культури, освіти й громадянства. Маніпуляції з опікунством, затягування процедур повернення — усе це частини системної репресивної політики, яка має чіткі риси геноциду.

Наші діти змушені жити в умовах невизначеності, психологічного тиску й розлуки з рідними. Вони втрачають не лише звичний світ, а й саме дитинство — у час, коли мають зростати в любові, безпеці та родинному теплі. Часто їхні переживання глибші й болючіші, ніж у дорослих.

Повернення навіть однієї дитини — надзвичайно складна і багаторівнева операція, яка потребує злагодженої роботи державних структур, міжнародних партнерів, дипломатії, правозахисників та небайдужого суспільства. Але кожна така історія — це відновлення справедливості.

Ми повинні пам’ятати про кожну дитину, яка залишилася в окупації чи була незаконно вивезена до країни-агресора. Ми не маємо права здаватися чи звикати до цієї трагедії. Допоки не буде повернута кожна дитина — наша боротьба триває. 2 червня під час другого раунду переговорів у Стамбулі українська сторона офіційно передала російській стороні список депортованих українських дітей, яких потрібно повернути, повідомив керівник ОП Єрмак.