Питання про те, як і кого Україна вшановує в публічному просторі, знову стало предметом обговорення після встановлення пам’ятника Чингізу Айтматову в університеті Драгоманова. Це рішення актуалізувало ширшу розмову про радянську спадщину, межі деколонізації та роль державних інституцій у цих процесах.
Раніше Informer повідомляв, що в університеті Драгоманова не заперечують: Чингіз Айтматов був органічною частиною радянського культурного простору, працював і формувався в межах ідеологічної системи СРСР, користувався її підтримкою та був публічним представником «радянської багатонаціональної культури». Саме в такому статусі його творчість і образ десятиліттями використовувалися як елемент м’якої сили радянської, а згодом і російської культурної політики.
Водночас це визнання не стало перешкодою для появи пам’ятника на території українського державного вишу. Така позиція виглядає суперечливою, особливо з огляду на чинне законодавство у сфері деколонізації та державної політики пам’яті, що й стало підставою для офіційного звернення громадської організації «Інформер» до Українського інституту національної пам’яті (УІНП)
У відповіді Інституту зазначено, що звернення ГО «Інформер» було розглянуте в межах повноважень установи. Водночас у документі міститься принципово важливе уточнення: Український державний університет імені Михайла Драгоманова не звертався до УІНП з питання встановлення пам’ятника Айтматову для попередньої оцінки або консультації.

Цей момент є ключовим, адже фактично свідчить про те, що рішення щодо меморіалізації постаті, пов’язаної з радянською ідеологією, ухвалювалося без фахового аналізу профільного державного органу. Водночас в УІНП наголосили: з метою встановлення можливої причетності Чингіза Айтматова до реалізації російської імперської — у тому числі радянської — політики, це питання буде винесене на розгляд Експертної комісії Інституту.
Відповідь Інституту національної пам’яті не лише не знімає питання з порядку денного, а навпаки — підтверджує, що воно потребує додаткового, ґрунтовного та неупередженого розгляду.
У ширшому контексті ця ситуація виходить далеко за межі однієї скульптури чи одного університету. Вона демонструє системну проблему: в Україні все ще триває боротьба між формальним визнанням радянського минулого як колоніального і реальними практиками його присутності в публічному просторі.
В умовах повномасштабної війни та активної деколонізації символічний простір набуває особливого значення. Пам’ятники, назви, меморіальні дошки — це не лише про минуле, а й про те, які цінності суспільство транслює сьогодні та які сенси залишає для майбутніх поколінь. Саме тому рішення про встановлення будь-яких пам’ятників, особливо пов’язаних із радянською спадщиною, не можуть ухвалюватися без урахування державної політики пам’яті.

Наразі подальша доля пам’ятника Айтматову та його правова оцінка в українському публічному просторі залежать від висновків Експертної комісії Українського інституту національної пам’яті. Саме вони мають визначити, чи відповідає така форма вшанування чинному законодавству та логіці деколонізаційних процесів, які Україна проходить не декларативно, а через складні й часто болючі суспільні дискусії.