На Андріївському узвозі, одній з найвідоміших історичних вулиць Києва, розпочалися роботи, які викликали занепокоєння у киян та пам’яткоохоронної спільноти. Йдеться про будівлю за адресою Андріївський узвіз, 13б — найстарішу одноповерхову садибу на цій вулиці. Мешканці та активісти помітили демонтажні роботи, попри те, що будинок має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
Перед Новим роком Департамент охорони культурної спадщини КМДА погодив проєкт так званих архітектурних перетворень для цієї адреси, попри те, що будівля візуально не виглядала аварійною до закриття кафе минулого року. Згідно з оприлюдненою інформацією, інвестор планував провести «реставрацію» шляхом демонтажу внутрішніх перекриттів і розбирання даху. Фактично йдеться про збереження лише частини зовнішніх стін, тоді як внутрішній простір передбачалося повністю оновити з використанням сучасних матеріалів і формату open space.
Але виникає інше питання: для чого? Адже будівля сама по собі невеликого розміру. Це одноповерхова споруда з кількома залами, будинок камерних розмірів, типовий для Подолу ХІХ ст. Для порівняння: це менше, ніж звичний малий гастрономічний простір, і значно менше, ніж площа, яку зазвичай потребують заклади громадського харчування або творчі простори сучасного формату.
Саме через це логіка демонтажу — замінити автентичні конструкції й інтер’єри на open space зі сучасними матеріалами — виглядає особливо суперечливою. Якщо площа невелика і будівля не передбачає великого потоку відвідувачів, чи справді необхідні такі радикальні втручання? Чи не можна було б знайти альтернативні способи використання простору, які зберегли б автентичність і водночас дали б йому нове життя? Адже, як варіант, можна було б облаштувати всередині музей Андріївського узвозу чи простір для зустрічей митців. Як мінімум, це зберегло б планування будівлі та адаптувало б інтерʼєр під сучасні потреби без втручання в конструкції.
Тому подібний підхід викликає сумніви щодо відповідності робіт чинному законодавству. Адже демонтаж історичних конструкцій важко назвати класичною реставрацією, метою якої є збереження автентичності пам’ятки, а не її фактичне переформатування. Особливе занепокоєння викликає й те, що роботи розпочалися на вулиці, яка має статус пам’ятки національного значення, а отже, потребує погодження з Міністерством культури України.
Активісти й пам’яткоохоронці наголошують, що згідно зі статтею 22 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам’ятки заборонено змінювати, перебудовувати або руйнувати.
Історія з будівлею викликала гучну публічну дискусію та розкол серед фахівців і активістів, які займаються питаннями збереження культурної спадщини. У центрі конфлікту — оцінка характеру робіт, що відбулися всередині пам’ятки, та питання автентичності знищених інтер’єрів.
Пам’яткоохоронець Дмитро Перов заявив про фактичне знищення внутрішніх інтер’єрів історичної будівлі, наголошуючи, що під виглядом «досліджень» або підготовчих робіт було демонтовано елементи, які формували цілісний образ пам’ятки та були частиною її історичної пам’яті. У своїх дописах у соцмережах він звертає увагу не лише на фізичні втрати, а й на ширшу проблему — практику, коли пам’ятки поступово втрачають автентичність через внутрішні перебудови, навіть якщо фасади формально зберігаються.
Будівля на Андріївському узвозі, 13б була зведена до 1846 року і є рідкісним зразком одноповерхової садибної забудови, що збереглася в історичному центрі столиці. Для багатьох киян цей будинок відомий як кафе «Під липою», яке працювало тут ще з радянських часів і стало частиною культурного ландшафту Узвозу. До радянського кафе це була історична садиба, яка належала до житлового фонду міста.
Минулого року заклад припинив роботу, а орендарів виселили. У КМДА це пояснили нібито аварійним станом будівлі. Водночас, за словами місцевих мешканців та активістів, раніше публічних скарг на технічний стан садиби не лунало, а візуально будинок не справляв враження аварійного.
Цінність цієї споруди полягає не лише у віці, а й у її масштабі та функції в міському просторі. Невисока, камерна будівля формує історичне середовище Андріївського узвозу, який десятиліттями зберігав баланс між туристичною привабливістю та автентичністю. Втрата таких об’єктів поступово змінює характер вулиці, перетворюючи її на черговий комерційний простір без історичної глибини.
Критику на адресу Дмитра Перова в свою чергу висловив дослідник та письменник Роман Маленков, який назвав його заяви маніпулятивними та такими, що не підтверджуються перевірками профільних органів. За його словами, виїзні інспекції за участі представників КМДА, заповідників і районної адміністрації не зафіксували порушень, а самі роботи не виходили за межі погоджених процедур. Автор допису також наголосив, що подібні публічні конфлікти можуть шкодити інвестиціям у реставрацію історичних об’єктів.
Суцільний потік брехні, який просто відлякує інвесторів готових вкладати кошти у реставрацію. Не у руйнування, як це часто було раніше, а саме у реставрацію, в чому нас переконують справжні експерти і фахівці, — поділився Роман у себе в дописі.
Демонтаж історичних будівель в Україні — явище, яке останніми роками набуло тривожних масштабів і викликає численні дискусії серед архітекторів, істориків, активістів і містян. Питання не обмежується лише збереженням старовинного фасаду: багато будівель несуть у собі історичну пам’ять, відображають життя міста у різні епохи та є частиною його культурної ідентичності. Коли внутрішні перекриття та дахи руйнуються, а всередині споруди облаштовують сучасні open space або комерційні площі, фактично знищується дух будинку, його автентичність і сенс. Це явище часто називають «фасадизмом»: зовні будівля може виглядати історичною, але всередині перетворюється на новобудову, що не має нічого спільного з її початковим виглядом і призначенням.
У більшості випадків причиною таких перетворень стають комерційні інтереси та прагнення інвесторів максимізувати прибуток. Малі за площею історичні садиби або одноповерхові будинки, які органічно вписуються в ансамбль міста, замість того, щоб стати культурними просторами або невеликими музеями, радикально перебудовують. Міська влада погоджує ці проєкти, аргументуючи їх «покращенням туристичної привабливості», «реставрацією» або «економічною доцільністю. В результаті навіть будівлі, що формально мають статус пам’ятки архітектури місцевого значення, втрачають автентичність та унікальність за один демонтажний проєкт.
Це створює конфлікт інтересів: з одного боку, місто прагне розвивати інфраструктуру та залучати інвестиції, з іншого — втрачає неповторний архітектурний ландшафт і історичну пам’ять. Камерні будівлі, які можна було б перетворити на музеї, меморіальні або культурні простори, кав’ярні, галереї чи творчі майстерні, замість цього підлягають фактичному знищенню. Така практика не лише руйнує історичне середовище, але й створює соціальні наслідки: місцеві жителі втрачають звичний культурний простір, а туристи не отримують можливості відчути історичний колорит міста.
Таким чином, ситуація навколо «Під липою» виявила глибшу системну проблему — відсутність єдиного розуміння того, де проходить межа між допустимими дослідженнями, реставрацією та фактичною втратою автентичності.
У підсумку конфлікт навколо будівлі на Андріївському узвозі, 13б вийшов далеко за межі одного об’єкта культурної спадщини і перетворився на показовий приклад глибшої системної проблеми. З одного боку — публічні заяви пам’яткоохоронців і активістів, які фіксують втрату історичного середовища та наголошують на небезпеці «реставрацій», що фактично позбавляють пам’ятки автентичності. З іншого — позиція частини фахової спільноти та міських структур, які стверджують, що знищені елементи не мали історичної цінності, а проведені роботи перебували в межах дозволених інженерно-дослідницьких процедур.
Водночас ця ситуація продемонструвала і ще одну проблему — кризу довіри. Громадські активісти підозрюють забудовників та чиновників у спробах легалізувати втрату історичної спадщини, тоді як частина експертів та посадовців говорить про шкоду, яку завдають емоційні заяви і поспішні публічні висновки для репутації реставраційних проєктів і міста загалом. У такому протистоянні зникає головне — спільне бачення того, як саме має виглядати збереження історичного Києва.
У воєнний час, коли країна бореться не лише за території, а й за власну ідентичність, питання збереження історичного середовища набуває особливої ваги. Кожен втрачений будинок — це не просто зруйнована споруда, а розірваний зв’язок між поколіннями, стертий фрагмент міської пам’яті. Без чітких правил, публічного контролю та відповідальності за ухвалені рішення Київ ризикує втратити те, що робить його унікальним. І саме зараз суспільна увага та фахова дискусія можуть стати останнім запобіжником між історією, яку ще можна зберегти, і тією, що залишиться лише на архівних фото.